— Якщо монсеньйор вирішить дати вам шанс і ви якимось дивом вислизнете звідси, будете дещо мені винні. Маленьку послугу.
Офелія чекала продовження, але Ґюстав більше нічого не сказав. Почувши тихеньке шкрябання, вона зрозуміла, що мажордом пише. Він нахилився і тицьнув їй під ніс папірець, наблизивши до свічника: «Потрібно, щоб Беренільда втратила дитину до виступу в опері».
Уперше в житті Офелія відчула, що означає ненавидіти. Цей чоловік викликав у неї неймовірну відразу. Він спалив записку на свічці.
— Ви дуже близькі з мадам, тому зможете знайти спосіб, чи не так? І без фокусів, — попередив він медовим голосом. — Я дію за дорученням впливової особи. Якщо бодай подумаєте про те, щоб мене зрадити, чи провалите це завдання, вашому жалюгідному існуванню настане кінець. Ви мене зрозуміли?
Ґюстав хутко задріботів на вихід, навіть не чекаючи знаку згоди. Урешті-решт, мабуть, він вважав, що Мім не має вибору. Під брязкіт ключів зачинилися двері, і Офелія знову опинилася на самоті в темряві, скоцюр-блена на брудній циновці.
Відтягування. Ото й усе, що вона отримала.
Дівчина довго борола біль і тривогу, перш ніж її здолав сон і вона поринула в нього. За кілька годин ляснули двері, вихопивши її із цього заціпеніння. Увійшли троє жандармів у чорних бікорнах. Мабуть, Офелія застогнала від болю, коли вони схопили її під пахви, щоб поставити на ноги.
— Ворушися! Тебе викликають до посланника.
Офелію міцно тримали. Зашпортуючись, вона прочовгала в коридор і замружилася від надто яскравого світла. Здавалося, кінця немає незліченним дверям до інших комірок. Офелія знала, що за цим коридором нічого немає. Ренар розповідав їй про кам’яний мішок — величезний замкнений простір без сходів, ліфтів та вікон — без жодної можливості втекти. Лише жандарми могли входити й виходити, коли їм заманеться.
Один з них узяв білий пісочний годинник з маленької ніші поряд із камерою Офелії. Пісок у ньому пересипався повільно, зернинка за зернинкою. Кожен лакей, вкинутий у кам’яний мішок, мав такий годинник: коли пісок пересипався повністю, ув’язнення добігало кінця. Однак деякі годинники були налаштовані автоматично перевертатися незліченну кількість разів, і від думки про це морозом обсипало.
Жандарм розбив годинник Офелії, кинувши на підлогу. Вона й оком змигнути не встигла, а вже опинилася в каплиці Місяцесяйва — там, де її заарештували. «Коли закінчується пісок, усі завжди повертаються на те саме місце», — пояснив їй колись Ренар. Тепер це сталося і з нею. Інші жандарми вже схопили її за плечі й наказали йти за ними. їхні накази відлуннями розлягалися над мармуровою підлогою, між великих вітражів та статуй. У каплиці нікого більше не було. Офелія не могла повірити, що церемонія відбулася сьогодні вранці. Чи, може, учора?
Її вели якимись коридорами, скорочуючи шлях, від однієї Рози Вітрів до другої, крізь Місяцесяйво. Офелія ледве переставляла ноги. Від кожного вдиху ребра проймало нестерпним болем. Хоч скільки вона думала, але ніяк не могла додуматися, як їй уберегти від біди їх усіх — Беренільду, Розеліну та себе. Мовчати чи заговорити? Офелія почувалася такою самотньою у своїх сумнівах, що з подивом піймала себе на думці: коли б то був тут Торн, щоб визволити їх із цієї халепи. Вона майже не трималася на ногах, коли жандарми заштовхнули її в особистий кабінет посланника.
Офелія аж ніяк не чекала того, що побачила всередині.
Арчибальд із Беренільдою спокійно чаювали. Вони сиділи в зручних кріслах і вели невимушену бесіду, а якесь пухкеньке дівча грало їм на фортепіано. Схоже на те, що вони навіть не помітили, коли увійшов Мім.
Лише Розеліна, яка розливала чай, уся затрусилася. Її жовтаве обличчя сполотніло від люті на цілий світ та тривоги за племінницю. Офелії дуже кортіло кинутися їй в обійми. Посеред усієї цієї байдужості тільки тітка здавалася їй людяною.
— Ви не дуже втомилися з моїми сестрами? — люб’язно поцікавився Арчибальд. — Я не впевнений, що потрібно аж стільки репетицій.
— Просто вони жадають справити якнайкраще враження на сеньйора, — відповіла Беренільда. — Ця опера стане їхньою першою офіційною появою у вищому товаристві, при дворі.
— Люба моя, передусім це стане вашим великим поверненням. Якщо Фарук вас побачить, безумовно, він одразу захоче вкрасти вас із Місяцесяйва. Ви ще ніколи не були такі гарні.
Беренільда прийняла цей комплімент, опустивши повіки, як завжди, але всміхнулася дещо напружено.
— Арчі, я в цьому не така впевнена. Ви знаєте, як його дратують ці «дрібні жіночі проблеми», — пояснила вона, торкнувшись живота. — Поки я в цьому стані, він не захоче мене бачити. Я від самого початку знала, що доведеться заплатити саме таку ціну.