— Але Беренільда...
— Вона показала, що не здатна тебе захистити. Тебе врятувала лише доброта цієї Хільдеґарди.
Офелія розтулила рота, щоб заперечити, але схаменулася і промовчала. Своїм життям вона завдячувала не доброті, а брехні цієї жінки. Офелія аж ніяк не могла наївно думати, ніби в неї нічого не попросять навзамін.
— Годі бавитися в прислугу! — пробуркотіла Розеліна. — Уся ця історія надто далеко зайшла. Такими темпами ти загинеш до того, як встигнеш узяти шлюб із цим твоїм навіженим нареченим.
— Тихіше, — прошепотіла Офелія, кинувши багатозначний погляд на двері.
Тітка підібгала свої великі конячі губи. Вимочуючи серветку в посудині з холодною водою, вона змивала засохлу кров з розпухлої губи Офелії, рани на чолі й зі сплутаного волосся. Вони довго мовчали, і нічого не було чутно, крім гамору на вулиці Лазень.
Розкинувшись на спині, без окулярів, Офелія поринула у важкі роздуми. Так, вона врятувалася, але це полегшення лишило по собі гіркий присмак. Вона почувалася зрадженою. їй не давала спокою огида. Після цих подій виходило на те, що вона нікому не може по-справжньому довіряти. Вона дивилася на худеньку тітку, чия постать трохи розпливалася перед очима. Розеліна обережними точними жестами обробляла її рани. Якби вона мала бодай найменше уявлення про те, що сталося насправді спочатку в каплиці, потім у камері, то вмерла б від тривоги. Офелія не могла розповісти про це тітці — та могла б утнути якусь дурницю і піддати себе небезпеці.
— Тітонько?
— Що?
Офелія хотіла сказати, що щаслива мати її тут, поруч, що боялася за неї, але всі ці слова позастрягали в горлі, мов камінці. Чому вона ніколи не могла заговорити про такі речі?
— Не виявляйте своїх почуттів перед іншими, — пробурмотіла натомість вона. — Не показуйте свого гніву, живіть тишком-нишком і покладайтеся лише на себе.
Тітка Розеліна скинула догори брови, і її чоло, яке зараз не ховалося під зачіскою, раптом здалося вузеньким. Повільним жестом викрутивши шматок полотна, вона поклала його в посудину з водою.
— Якщо скрізь бачити ворогів, хіба можна витримати таке життя? — похмуро промовила вона?
— Тітонько, мені дуже прикро. Постарайтеся протриматися до весілля.
— Я не про себе, дурненька! Це тобі доведеться решту життя провести тут!
Офелія відчула холод у животі, але заприсяглася собі, що не зламається. Вона повернула голову, і від цього простого руху все тіло пройняло болем.
— Мабуть, мені треба подумати, — прошепотіла вона. — Щиро кажучи, усе як у тумані.
— Тоді спершу можеш розпочати із цього.
Тітка Розеліна трохи насмішкуватим жестом надягнула на неї окуляри. Офелія знову побачила неохайну кімнатку, чіткі контури, точні лінії та знайомий безлад. Старі тоненькі газетки, брудні горнятка з-під кави, коробка печива, кошик зі свіжими випрасуваними сорочками — Ренар ие пропускав жодної нагоди навідати її й ніколи не приходив з порожніми руками. їй одразу стало соромно за те, що вона побивалася над своєю долею. Ренар прийняв її першого дня, коли вона тут опинилася, пояснив, що до чого, давав найкращі поради, чекав її виходу з в’язниці. Щоправда, він не був безкорисливий, але ніколи не намагався нашкодити
Офелії, а вона вже починала розуміти, що це рідкісна властивість.
— Так, — прошепотіла вона, — дещо справді прояснилося.
Розеліна стурбовано провела трохи пошерхлою рукою по важких темних пасмах племінниці.
— Твоє волосся аж плаче за гребінцем! Сядь, я спробую все це розплутати.
Щойно вона почала її розчісувати, на панелі над ліжком задзеленчав дзвоник з позначкою «Музичний салон».
— Твоя господйня і її клята опера! — зітхнула тітка. — Ні про що інше й думати не може, хоч би що казала. Я допоможу їй з партитурами, а ти відпочивай.
Коли тітка пішла, Офелія вирішила вдягнутися. Краще було не залишатися далі у своїй справжній подобі. Щоб напнути ліврею, довелося зробити багато обережних рухів, але вона старалася недарма: щойно защипнула всі ґудзики, як у двері постукали.
Відчинивши, вона передусім побачила корпус величезного програвача. А ще більше здивувало її те, що в руках його тримає Ґаель.
— Здається, тобі вже краще, — пробуркотіла вона. — Я принесла трохи музики. Увійти можна?
Офелія припускала, що рано чи пізно ця зустріч відбудеться, але не очікувала на неї так скоро. Ґаель заскреготала зубами, і брова, що тримала чорний монокль, нахмурилася з досади. Інженерка була в самій лише сорочці та робочих штанях. Виходячи з душової, усі лакеї присвистували, проходячи повз неї. Великі грубі комбінезони, які вона зазвичай носила, приховували дуже гарні вигини її тіла.