Сестра зробила кілька граційних кроків до дверей.
— Я викличу нам фіакр! — повідомила вона.
Коли Аґата пішла, у музеї запала така тиша, що аж бриніло у вухах. Офелія довго сиділа за столом не рухаючись. Потім розгорнула навмання щоденник своєї прабабці й пробігла очима рядками, списаними дрібним нервовим почерком майже століття тому. А втім, вона знала їх майже напам’ять.
«Вівторок, 6 липня. Мушу визнати, що мій ентузіазм дещо згаснув. Мадам посланниця виїхала у відрядження, полишивши нас із братом на своїх незліченних гостей. Я почуваюся так, ніби про нас просто забули. Ми проводимо цілі дні, граючи в карти й гуляючи садами. Мій брат краще пристосовується до цього бездіяльного життя, він уже захопився герцогинею. Мені доведеться закликати його до порядку, адже ми прибули сюди із суто професійною метою».
Офелія була розгублена. Цей щоденник та плітки, принесені Аґатою, ніяк не клеїлися з малюнками Авґус-туса. Тепер Полюс здавався їй надміру вишуканим місцем. Цікаво, чи грає Торн у карти? Він придворний, тож обов’язково має грати. Імовірно, він тільки те й робить із дня у день.
Офелія прибрала записничок з подорожніми нотатками в повстяний чохол і сховала його на дно сумки. Потім відкрила шухляду письмового столу за стійкою реєстрації, щоб забрати інвентарний реєстр.
Часто траплялося так, що Офелія забувала ключі від музею в замковій шпарині, губила важливі документи й навіть ламала унікальні артефакти. Але інвентарний реєстр вона завжди вела сумлінно.
Офелія була чудовою чтицею, однією з найкращих у своєму поколінні. Вона могла читати минуле механізмів, шар за шаром, століття за століттям: через руки, які їх торкалися і користувалися ними, вона дізнавалася, хто їх любив, хто пошкодив і хто полагодив. Ця здатність давала їй змогу неперевершено точно описувати кожну частину колекції, передаючи найдрібніші деталі. Там, де її попередники обмежувалися розкопуванням біографії колишнього власника чи, можливо, двох останніх, Офелія поверталася в минуле аж до моменту народження об’єкта в руках його творця.
Цей інвентарний реєстр був для неї як особистий роман. За звичаєм, вона мала б передати його своєму наступникові з рук у руки, але й подумати не могла, що це станеться в її житті так скоро.
Однак охочих обійняти цю посаду досі не з’явилося. Тому дівчина засунула під палітурку записку для того або тієї, хто візьме на себе керівництво музеєм, поклала реєстр назад у секретер і замкнула його на ключ, а потім важко й повільно зіперлася обома руками на стійку. Вона змусила себе глибоко вдихнути й прийняти неминуче. Цього разу все направду скінчено. Завтра вона не відчинить свого музею, як робила це щоранку. Відтепер і назавжди вона в усьому залежатиме від чоловіка, чиє ім’я носитиме. Мадам Торн. Треба до цього звикнути.
Офелія схопила сумку й востаннє окинула поглядом свій музей. Сонце заливало скляний дах ротонди каскадами світла, вкриваючи позолотою старовинні експонати й кидаючи мереживні тіні на підлогу. Це місце ще ніколи не здавалося їй таким прекрасним.
Офелія залишила ключі в комірці консьєржа. Щойно вона вийшла під скляний музейний піддашок, укритий плащем з опалого листя, як сестра гукнула її з фіакра:
— Сідай мерщій І Ми їдемо на вулицю Орфевр!
Кучер ляснув батогом, хоча у фіакр не було запряжено жодного коня. Затремтіли колеса, і екіпаж поїхав уздовж річки, керований лише волею свого господаря, який сидів угорі на козлах.
Крізь заднє скло Офелія дивилася на вулицю вже зовсім іншими очима. Долина, де вона народилася, помалу віддалялася, а фіакр мчав її геть звідси. Фахверкові будинки, ринкові площі, прекрасні мануфактури здавалися чужими. Усе місто наче говорило їй: ти не тутешня. У золотавому сяйві пізньої осені люди жили своїм звичним життям. Нянька з дитячим візочком червоніла від захопленого свисту будівельників, що сиділи на риштуванні. Школярі хрумтіли гарячими каштанами, повертаючись додому. Кур’єр з пакетом під пахвою біг тротуаром. Усі ці жінки та чоловіки були родичами Офелії, але вона не знала й половини з них.
Під галасливе дзеленчання їхній екіпаж наздогнав гарячий подув трамвая. Коли він зник з поля зору, Офелія подивилася на порізані рівчаками схили гори, що височіла над Долиною. Там, нагорі, лежав перший сніг, а саму вершину огортала сірувата імла. Неможливо було роздивитися навіть обсерваторію Артеміди. Пригнічена холодною величчю засніжених скель та суворим родинним законом, Офелія, як ніколи, відчувала власну мізерність.
Аґата клацнула пальцями біля її носа.
— Иу ж бо, мала, треба стільки всього обговорити. Ми маємо переглянути весь твій гардероб. Тобі потрібні нові сукні, черевики, капелюшки, білизна, багато білизни...