Офелія розуміла, що мусить поговорити з Торном негайно, цього ж вечора. Серце закалатало в грудях. Вона боялася нової зустрічі з ним. Ще не знала достоту, що насправді сталося минулого разу, і сподівалася, що їй, може, усе це здалося. А втім, поведінка Торна її справді тривожила.
Офелія страшенно, до глибини душі боялася, що він може закохатися в неї. Вона відчувала, що не здатна відповісти тим самим почуттям навзаєм. Звісно, вона нічого не розуміла в почуттях, але невже для цієї алхімії не потрібно, щоб чоловік із жінкою мали бодай щось спільне? Вони з Торном зовсім не були схожі. Цілковита несумісність характерів. Обмін їхніми силами в день весілля нічого б тут не змінив.
Офелія почала нервово гризти шви своєї рукавички. Вона не дуже привітно повелася з Торном. Чи запропонує він знову свою підтримку, якщо відчує, що його ще раз відштовхнули? Сьогодні він міг бути їй потрібен більше, ніж будь-коли.
Обережно підвівшись, вона провела долонею по дзеркалу. Тіло Офелії залишалося в шостому номері по вулиці Лазень, а рука опинилася в гардеробі інтендантства, на іншому боці Небограда. На дотик вона відчувала, що там висить одяг. Торн казав, що замикатиме шафу на час прийому відвідувачів. Офелія знала, що він може працювати й до півночі. Звісно, зараз було ще надто рано.
Вона витягнула руку із дзеркала. Нічого не лишалося, крім як чекати.
Офелія прикрутила полум’я газового ріжка, заповзла під ковдру й поринула в тривожний напівсон. їй снилося, що вона потрапила у величезний білий пісочний годинник. Коли пересипалася піщинка, щоразу розлягався справжній удар грому. Прокинувшись, вона аж скинулася на ліжку. Сорочка змокла від поту. Насправді вона лише почула, як краплі води з крана стікають у тазик для вмивання. Випивши трохи води й провівши вологою губкою по шиї, вона знову занурила руку в дзеркало. Цього разу рука сягнула по лікоть.
Шафа була відчинена.
Побачивши своє відображення в дзеркалі, вона опам’яталася. У цій простій сорочці й коротких штанях, без черевиків, з довгим темним волоссям, що спадало нижче пояса, навряд чи можна було з’явитися перед Торном. Довелося знайти в безладі цієї кімнати довге пальто, яке він їй дав. Вона застібнулася на всі ґудзики й закасала надто довгі рукави. Синці з обличчя нікуди не зникли, але все одно вона вже мала більш пристойний вигляд.
Офелія зробила скельця окулярів темнішими, щоб приховати підбите око, і всім тілом кинулася у своє відображення. Від холоду одразу перехопило дух. Вона нічого не бачила далі свого носа. У Торновому кабінеті було вимкнеио опалення та світло. Може, він пішов і залишив шафу відчиненою?
Офелія чекала в прохолодній темряві. Серце сильно билося. Крізь затягнуте памороззю віконечко в глибині приміщення сіялося місячне сяйво. Вона почала розрізняти великий письмовий стіл, полиці, круглі сидіння стільців. І під віконцем непорушний, зігнутий у три погибелі силует на канапі.
Торн був тут.
Офелія підійшла, ледь не перечепившись на нерівному паркеті й кілька разів налетівши на меблі. Наблизившись до канапи, вона побачила, що Торн стежить за кожним її рухом своїми світлими очима, які блищали в темряві, наче леза. Він сидів згорблений, спираючись ліктями на коліна, але все одно здавався велетнем. На ньому була службова форма. Лише позолочені еполети вирізнялися на чорному тлі.
— Я розбудила вас? — пробурмотіла Офелія.
— Ні. Чого ви хотіли?
Холоднішого прийому годі було чекати. Торнів голос був іще похмуріший, ніж зазвичай. Здавалося, він аж ніяк не радий бачити Офелію, і це її трохи заспокоїло. Після їхньої минулої зустрічі він, поза сумнівом, переглянув свою думку про неї.
— Я мушу дещо обговорити з вами. Це досить важливо.
— Сідайте, — сказав Торн.
Те, що могло б здаватися формулою ввічливості, звучало в нього як деспотичний наказ — такий він мав хист. Офелія навпомацки знайшла стілець, але не змогла його посунути: коштовне дерево й оксамит були надто важкі, та ще й розболілося зламане ребро. Вона сіла на канапу, з іншого краю від Торна. Той невдоволено пирхнув і пересів у службове крісло по інший бік столу. Офелія закліпала очима, коли він підкрутив свою лампу.
— Я слухаю, — сказав він, явно поспішаючи якнайшвидше покінчити із цією справою.
Офелія не встигла й слова мовити, як він урвав її:
— Що з вами трапилося?
Торнове довгасте обличчя стало ще непривітнішим, якщо таке взагалі було можливе. Офелія як могла сховала все під окулярами та пасмами волосся, марно сподіваючись, що він не помітить синців.