— Поховальна церемонія кепсько закінчилася. Про це я й хотіла поговорити.
Зчепивши довгі вузлуваті пальці на стільниці, він чекав пояснень з таким холодним виглядом, що Офелії здалося, ніби вона сидить на лаві підсудних перед невмолимим суддею,
— Чи знаєте ви мадам Хільдеґарду?
— Архітекторку? Її всі знають.
— Я принесла їй помаранчі. Досить їй було торкнутися лише однієї, як вона знепритомніла. Ніхто не сумнівався, що це я винна, тому жандарми одразу кинули мене до кам’яного мішка.
Сплетені на столі Торнові пальці напружилися.
— Чому тітка не зателефонувала мені?
— Може, не було часу чи нагоди, — обережно промовила Офелія. — Хоч там як, а мадам Хільдеґарда не померла. Просто в неї трапився напад важкої алергії. Так вона пояснила те, що з нею сталося.
— Алергії... — скептично повторив Торн.
Офелія проковтнула слину й стиснула кулаки на колінах. Настав момент істини.
— Вона збрехала. Просто хтось отруїв помаранчі... Щоб нашкодити мені, а не мадам Хільдеґарді.
— Схоже, ви в цьому впевнені, — зазначив Торн. — І хто це скоїв?
— Ваша бабуся.
Почувши це, він навіть не поворухнувся — так і сидів, зчепивши руки, згорблений, насуплений, невдоволений. Офелія навряд чи колись почувалася так незатишно.
Зараз, спаливши за собою мости, вона боялася. Урешті-решт, чому Торн мав повірити їй?
— Я прочитала це, торкнувшись кошика, — продовжила вона. — Ваша бабуся нібито хотіла допомогти й узяла його, а тоді влила отруту, яку сама й приготувала. Вона мене так ненавидить, що мене морозом обсипало від самого лише її дотику.
Офелія чекала, що в металевому Торновому погляді спалахне якась емоція — подив, обурення, недовіра, — але здавалося, що навпроти сидить статуя.
— Вона ненавидить усе, що пов’язано зі мною, — вела вона далі, сподіваючись переконати його. — Я парвеню, ганьба роду, нечиста кров. Вона не бажає моєї смерті, а хоче привселюдно знеславити.
Офелія підстрибнула: на столі задзеленчав телефон. Не беручи слухавки, Торн і далі сидів, утупивши очі в її темні окуляри.
— Я нічого не сказала вашій тітці, — пробелькотіла вона. — Я не знаю, чи були в неї бодай якісь підозри щодо неоднозначної поведінки матері. Думала спершу дізнатися, як ви ставитеся до цього, — договорила Офелія тоненьким голоском.
Торн нарешті поворухнувся. Він розчепив пальці, сів у кріслі прямо й одразу став вищим. Поглянув на кишеньковий годинник. Офелія була ошелешена. Невже він не сприймає її всерйоз? Не хоче гаяти з нею час?
— Хочете дізнатися, як я ставлюся до цього? — врешті запитав він, не відводячи погляду від свого годинника.
— Так, скажіть, будь ласка, — майже благально промовила вона.
Торн знову поклав годинник до кишені своєї уніформи, а тоді раптовим рухом змахнув усе зі столу. Чорнильні ручки, каламарі, промокальний папір, листи й навіть телефон — усе із шумом розсипалося по підлозі. Офелія вчепилася обома руками в бильце: їй страшенно хотілося втекти. Вона вперше побачила, як Торн гнівається, і боялася, що все може окошитися на ній.
Однак він спокійно сидів, спираючись ліктями на стіл, з’єднавши долоні й пальці. Ніхто й не здогадався б, що він щойно шаленів. На спорожнілому столі темніла прегарна пляма від чорнила, що його минулого разу розлила Офелія.
— Мені прикро, — сказав Торн. — Це навіть трохи м’яко сказано.
— Мені дуже прикро, — пошепки повторила за ним Офелія.
Торн сердито клацнув язиком.
— Я сказав, що мені прикро, але я не сказав, що прикрість завдали мені ви.
— Отже, ви схильні повірити мені? — з полегшенням пробурмотіла вона.
Торн здивовано вигнув брови, і довгий шрам на чолі теж поповз угору.
— А чому б то я вам не вірив?
Ошелешена Офелія втупилася в канцелярське приладдя, розсипане по підлозі. Цей хаос у бездоганно впорядкованому кабінеті здавався дисонансом.
— Ну... Було б логічно, якби ви більше довіряли своїй бабусі, ніж ледь знайомій людині. По-моєму, ви порвали кабель,—додала вона хрипким голосом: у горлі пересохло.
Торн уважно подивився на неї.
— Скиньте окуляри, будь ласка.
Заскочена зненацька, Офелія послухалася. Худий Торнів силует по інший бік стола став розмитим, ніби в тумані. Якщо він хоче на власні очі подивитися, як з нею обійшлися, що ж, нехай.
— Це жандарми, — зітхнула вона. — Спритно працюють.
— Вони дізналися, хто ви насправді?
— Ні.
— Чи заподіяли вам щось іще, чого я не бачу?
Офелія незграбно знову начепила окуляри: їй було страшенно незручно. їй дуже не подобалося, що Торн поводиться, ніби слідчий на допиті. Було схоже на те, що він ніколи не виходив з ролі інтенданта.