Стоячи у своєму великому чорному пальті, Офелія безпорадно опустила руки й зовсім не слухала, що казав їй шевальє. Присутність у кімнаті цього маленького Мі-ражника була для неї дуже неприємна. Його обличчя нічого не виражало. Він дуже спокійно поплескав по ліжку, щоб вона сіла поруч.
— Мадемуазель, здається, вам недобре. Влаштуйтеся зручніше. Музика вам не дуже заважає?
Офелія лишилася стояти. Вона була в такому розпачі, що забула про свій біль і не мала жодної гадки про те, що потрібно сказати чи зробити. їй стало ще гірше, коли хлопчик незграбно витягнув з-під своєї піжами стосик конвертів.
— Я проглянув вашу особисту кореспонденцію. Сподіваюся, ви не проти? Мені часто закидають надмірну допитливість.
Зниклі листи... Геть усе до дідька! Як вони потрапили до рук цієї дитини?
— Матінка дуже тривожиться за вас, — зазначив шевальє, беручи навмання один з листів. — Пощастило вам.
Моя перша мати померла. Добре, що в мене є мадам Беренільда. Вона для мене дуже важлива. — Він поглянув на Офелію спокійними очима, що здавалися більшими під товстими скельцями окулярів. — Ви обміркували пропозицію Ґюстава? Щоб виконати свою частину угоди, у вас є час до сьогоднішнього вечора.
— Замовник — ви? — ледь промовила вона тонким голосом, уточнюючи.
Шевальє незворушно вказав пальцем на програвач, з якого лунали фанфари.
— Мадемуазель, говоріть голосніше, щоб я вас чув. Якщо ви не вб’єте дитину, — спокійно продовжив він, — Ґюстав нацькує на вас жандармів. Я не маю на них великого впливу, а він має.
Хлопчисько почав гучно гризти рештки льодяника.
— Головне — не вбити мадам Беренільду, а лише дитину. Гадаю, якщо вона невдало впаде, цього буде досить. Дитина неодмінно мусить померти, бо інакше вона може посісти моє місце в серці мадам Беренільди, розумієте?
Ні, Офелія не розуміла. їй у голову не клалося, що в маленькому тілі десятирічного хлопчика жила така хвора душа. Усе через це місце з його аристократами й клановими війнами: такий світ не давав дітям навіть шансу розвинути моральну свідомість.
Шевальє жбурнув на підлогу паличку від льодяника й почав зосереджено копирсатися в листах Офелії.
— Я дуже уважно спостерігаю за всім, що стосується мадам Беренільди. Перехоплювати її сімейне листування — така собі маленька розвага. Я натрапив на ваше — і дізнався, що ви в маєтку. Не турбуйтеся, — сказав він, поправляючи окуляри на носі, — я нікому нічого не сказав, навіть Ґюставові.
Сидячи на краєчку ліжка, він став гойдати ногами, раптом дуже зацікавившись своїми домашніми капцями з хутряною оторочкою.
— Правду кажучи, я трохи знервований. Спершу в моєму домі селять незнайомку, не діставши мого дозволу. Потім, коли я вирішую сам навідати вас, з’ясовується, що вашу роль нібито виконує служниця. Принада для допитливих, чи не так? Щиро зізнаюся, мадемуазель, що не маю смаку до таких жартів. Це бідне дівча переконалося в цьому на власному гіркому досвіді.
Офелія здригнулася. Хто замінив її в маєтку? Фісташка? Вона про це ніколи не замислювалася. Жодного разу не подумала про людину, яка ризикувала життям замість неї.
— Ви заподіяли їй зло?
— Просто покопирсався в неї в голові, — знизав плечима шевальє. — Так я й дізнався, що лакейчук — це насправді ви. Я хотів на власні очі побачити, що до чого, і тепер цілком спокійний. Ви надто посередня особа, щоб мадам Беренільда могла вас полюбити.
І він знову поринув у листи, зосереджено наморщивши носа.
— Ця інша добродійка — ваша родичка, як я зрозумів.
— Не смійте її чіпати.
Офелія не встигла прикусити язика. Вона відчувала всіма своїми фібрами, що провокувати цього хлопчика нерозважливо й небезпечно. Він звів на неї свої круглі окуляри, і вперше вона побачила, як він усміхається — ніяково, майже сором’язливо.
— Якщо мадам Беренільда втратить дитину до сьогоднішнього вечора, я не матиму жодних причин нападати на вашу родичку.
Шевальє склав листи Офелії під сорочку піжами й похитнувся, підводячись із ліжка. Він був дуже самовпевне-ний як на гаку незграбну дитину. Попри зламане ребро Офелія добряче відшмагала б його, якби могла поворухнутися. їй здавалося, що її дух та тіло тонуть у цих темно-зелених, наче пляшкове скло, окулярах. Попри юний вік шевальє виявився не набагато нижчим за неї на зріст, коли підвівся. Вона не могла відвести погляду від його спокійних очей під татуйованими повіками.«Ні, — подумала Офелія, напружуючи всі сили. — Я не повинна дозволити йому керувати моєю свідомістю І»
— На жаль, мадемуазель, ви не збережете жодних спогадів про нашу розмову, — зітхнувши, сказав шевальє. — Однак я переконаний, що ви не залишитеся до неї байдужою. Вона, сподіваюся, справила на вас враження. Дуже погане й дуже глибоке враження.