— Не дивися на мене так, — буркнув Ренар, відвертаючись. — У тебе очі, як у жінки... Мені навіть якось ніяково, знаєш...
Офелія повернула йому пісочний годинник. Хай би що він думав, йому вони були потрібніші, ніж їй. Ренар поперхнувся від подиву, але потім несподівано розплився в сяйливій усмішці.
— Ага, я зрозумів! Ти хочеш побачити Його і щоб Він побачив тебе, так чи що?
І він майже ліг на стіл, присунувшись до Офелії впритул, щоб ніхто, крім неї, його не почув.
— Наш монсеньйор безсмертний, — прошепотів він. — І лише аристократи можуть дивитися йому в обличчя. А ось я, хлопче, одного разу потрапив йому на очі! Це тривало лише мить. Я тоді супроводжував мадам Кло-тильду й бачив його, як оце зараз тебе, — не брешу! Можеш мені повірити, хлопче, він кинув на мене погляд. А коли безсмертний кидає на тебе погляд, це... сам розумієш!
Ренар здавався страшенно гордим — Офелія навіть не знала, усміхнутися йому чи скорчити розумну міну. Спілкуючись зі слугами, вона досить скоро помітила, що вони вкрай забобонно ставилися до Фарука й до всього, що було з ним пов’язане. Вважалося, ніби будь-який знак уваги з його боку, навіть випадковий погляд, дарує душам безсмертя. Ті, кому випало щастя бути поміченими Духом родини, були впевнені, що переживуть тілесну смерть. Решта ж приречена на небуття. Анімісти не дотримувалися віри в Артеміду. їм подобалося вважати, що вони продовжують існувати через пам’ять про предмети, що їм належали, та й по всьому.
Ренар поплескав Офелію по плечу, немов хотів її втішити.
— Я знаю, у тебе маленька роль у виставі. Але не сподівайся, що він тебе помітить. Ми з тобою невидимки в очах сильних світу цього.
Офелія міркувала над цими словами, пробираючись між слугами в коридорі першого поверху. Сьогодні вранці тут панувала шалена метушня. Лакеї, покоївки й посильні кидалися на всі боки, наступаючи одне одному на ноги. І все говорили тільки про оперу — смерть Ґюстава вже нікого не цікавила.
Кожен подих відлунював болем у ребрах Офелії. Вона стала шукати тихіші місця, але і в садах, і в салонах була та сама тиснява. Крім мешканців маєтку, сюди з’їхалися міністри, радники, світські левиці, дипломати, художники й денді. І всі вони прибули з однією лише метою — потрапити в ліфти Арчибальда, які, на відміну від інших, сполучалися з Вежею Фарука. Весняні свята давно вже стали найбільш очікуваною подією на Полюсі. Та й жандармів із цієї нагоди нагнали сюди вдвічі більше.
У музичному салоні, на жаль, також панувало гарячкове збудження. Сестри Арчибальда буквально казилися через проблеми зі сценічними костюмами. Головні убори дуже тиснули на голову, шпильок катастрофічно бракувало...
Офелія знайшла Беренільду за ширмою. Вона стояла, граційно піднявши догори руки в рукавичках. Кравець, який підносив їй для примірки атласні пояси, дратував її.
— Я ж просила замаскувати мій живіт, а не підкреслювати, що він округлився!
— Нехай це не турбує мадам. Я приготував для мадам набір вуалей, які все приховають.
Офелія розсудливо стала осторонь, але так, щоб бачити Беренільду у великому дзеркалі. Щоки красуні палали від хвилювання. Вона не прикидалася закоханою у Фарука — вона справді була в нього закохана.
Офелія чітко читала у великих прозорих очах господині її таємні думки: «Я скоро побачу його. Я повинна бути найгарнішою. Я зможу його завоювати!»
— Як прикро, мадам, що ваша матінка занедужала, — сказав кравець. — Захворіти в день вашого виходу на сцену — от уже кому не пощастило!
Офелія затамувала подих. Значить, бабуся Торна захворіла? Це не могло бути випадковим збігом. Однак Беренільда, судячи з усього, не дуже-то побивалася із цього приводу — її найдужче цікавило власне відображення в дзеркалі.
— О, у мами завжди були слабкі легені, — недбало відповіла вона. — Тому щоліта вона їздить у санаторій на узбережжя. Значить, цього року вона поїде туди раніше, ніж зазвичай, ото і все.
Офелії дуже кортіло дізнатися, яким чином Торн зміг зробити так, щоб бабуся розхворілася. Може, він погрожував їй? Правду кажучи, Офелія нарешті змогла зітхнути спокійно, і цим вона була зобов’язана Торну. Але все-таки дівчині здавалося, що над нею, як і раніше, тяжіє якась загроза. Проте вона не могла визначити, яка саме...
І тут погляд Беренільди впав на чорно-білу фігурку Міма, відображену в дзеркалі.