І вона кинула багатозначний погляд на Драконів з їхніми буйними бородами й шрамами на могутніх руках. Усі вони у білих хутряних плащах скидалися на полярних ведмедів, які увірвалися до світу людей.
Жінки з хору раптом обурено заверещали: трійнята, сини Фреї, тицяли голені голови під їхні пишні спідниці, пирскаючи від сміху. Однак сама Фрея не вимовила ані слова, щоб закликати дітей до порядку. Замість цього вона сіла на табурет перед клавесином, поставивши лікті на клавіші й усім своїм виглядом показуючи, що має намір тут залишитися. На її губах грала добре знайома Офелії посмішка — достоту така сама передувала жорстокому ляпасу у фіакрі.
— Переодягайтеся, дівчата, ми вам не завадимо. Адже це просто сімейне збіговисько, чи не так?
Стривожені жандарми увійшли в салон, щоб подивитися, чи все добре, але Ждана зробила їм знак піти, а потім попросила швачок закінчити роботу.
І вона з такою самою зміїною посмішкою звернулася до Беренільди:
— Давно ми з вами не бачилися, тітонько. По-моєму, ви постаріли.
— Так, справді, дуже давно, люба племіннице.
Прихована безликим образом Міма, Офелія нічого не пропустила у цій сцені. Роль лакея навчила помічати кожну деталь, досить було пильного погляду. Офелія не могла дивитися на Беренільду прямо, але могла зробити висновки про те, як вона почувається. З того, як та майстерно керує тембром голосу. Як зберігає непере-вершену нерухомість у прекрасному вбранні Ізольди. Як тримає затягнуті в рукавички руки вздовж тіла, щоб випадково не прикрити ними живіт.
Беренільда трималася на диво спокійно, але Офелія відчувала, яка вона напружена.
— Ти несправедлива, сестричко! Наша тітонька ще вродливіша, ніж будь-коли!
Чоловік, зовсім не знайомий Офелії, рішуче вийшов уперед, щоб поцілувати Беренільді руку. Масивне підборіддя, могутні плечі й здоровий колір обличчя... Якщо це був брат Фреї, значить, він був братом і Торну. Вони були зовсім не схожі.
Втручання велетня явно заспокоїло Беренільду, яка ласкаво поплескала його по щоці.
— Ґодфруа! Тебе неможливо витягнути з твоєї глушини! Щороку я непокоюся, чи пережив ти цю жахливу зиму в гущавині лісу!
Чоловік зареготав. Його щирий сміх не мав нічого спільного з манірним хихотінням придворних кавалерів.
— Не бійтеся, тітонько, я ніколи не дозволю собі померти, не з’явившись перед цим у вас на чаюванні.
— Беренільдо, а чому я не бачу Катерини? Хіба її немає тут, з тобою?
Це запитання поставив старий. Принаймні Офелії здалося, що він старий, хоча попри всі свої зморшки й сиву бороду він Міг похвалитися могутнім тілом. Він презирливо оглядав витончену обстановку салону. Досить було йому розтулити рота, як усі інші члени клану замовкли й повернулися до нього. Справжній патріарх.
— Ні, кузене Володимире, — м’яко відповіла Беренільда. — Мама поїхала з Небограда. Вона захворіла й не зможе брати участь у завтрашньому полюванні.
— Дракон, який відмовився від полювання, не Дракон! — буркнув старий у бороду. — Ти і твоя мати надто захопилися світським життям. Може, і ти мені зараз скажеш, що не збираєшся полювати?
— Дядечку, мені здається, у тітки Беренільди є на те поважні причини...
— Ґодфруа, якби ти не був нашим найкращим мисливцем, я б відрубав тобі руки за такі ганебні слова. Невже я повинен нагадувати, що значить для нас велике весняне полювання?! Благородне мистецтво, яким володіємо лише ми, нагадує всьому світу про те, хто ми такі! Якщо придворні щодня бачать у себе в тарілках м’ясо, то цим вони завдячують нам, Драконам!
Отець Володимир підвищував голос так, що кожен присутній у залі міг його почути. Офелії було чудово його чути, але вона майже нічого не зрозуміла.
— О, так, це дуже почесна традиція, — погодився Ґодфруа, — але наше полювання небезпечне. І тітку Беренільду в її стані...
— Дурниця! — вигукнула одна із жінок. — Я була при надії, вагітна тобою, мій хлопчику, і все-таки полювала в тундрі!
«Мачуха Торна, — зрозуміла Офелія, — і викапана Фрея, тільки риси обличчя ще різкіші. Навряд чи вона стане ставитися до нас по-дружньому». Що ж стосується Ґодфруа, то він одразу сподобався Офелії, попри те що після мерзенної зради бабусі вона не довіряла занадто симпатичним людям.
Старий Володимир здійняв величезну татуйовану руку й указав на трійнят, які в кутку залу здирали чохол з арфи.