— Мені до вподоби мої сукні, — відрізала Офелія.
— Стули пельку, ти одягаєшся, як наша бабця! — вигукнула Агата. — Мати божа, тільки не кажи, що досі носиш ті старі потворні рукавички! — Аґата з відразою торкнулася рукавичок сестри. — Мама ж замовила тобі цілу коробку нових у Жульєна!
— На Полюсі не виробляють рукавичок для читання, я маю бути ощадливою.
Утім на Агату такі аргументи не діяли. Кокетство та елегантність виправдовували в її очах будь-яке марнотратство.
— Якого дідька? Прийди до тями нарешті! Вирівняй спину, втягни живіт, випни груди, напудри носика! І, заради бога, зміни колір окулярів, ці сірі — такі похмурі! А щодо волосся, — зітхнула Аґата, беручи кінчиками пальців темну косу Офелії, — я б на твоєму місці відрізала її, та й по всьому. Треба все почати заново! На жаль, у нас немає на це часу... Виходь мерщій, приїхали!
Офелія неохоче пішла за сестрою. їй показували вбрання, а вона щоразу хитала головою, побачивши чергову нову спідницю, корсет чи намисто. Кравчиня, довгі ані-містські пальці якої створювали вбрання без ниток та ножиць, плакала від люті.
Після двох скандалів та десятка крамничок Аґата все ж таки вмовила молодшу сестру придбати нові черевики замість зношених старих. У перукарні Офелія також не виявила ентузіазму. Навіть чути не хотіла про пудру, епіляцію, щипці для завивки та стрічки за останньою модою.
— З тобою потрібні сталеві нерви! — сварилася Аґата, намагаючись приборкати важкі кучері, щоб відкрити шию. — Думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Мені було сімнадцять, коли мене видали за Шарля, а мамі — на два роки менше, коли вона одружилася з татом. Поглянь, ким ми стали: блискучими дружинами, зразковими матерями, справжніми жінками! А тобою надміру опікувався дідусь, і це не пішло тобі на користь.
Офелія туманним поглядом роздивлялася своє обличчя в перукарському дзеркалі напроти, поки її сестра намагалася впоратися зі стрічками. Без своїх непокірних кучерів та окулярів, що лежали на поличці для гребенів, дівчина почувалася голою.
Нараз Офелія побачила в дзеркалі руду голівку Агати, що притулилася підборіддям до сестриного тімені.
— Офеліє, — прошепотіла вона м’яко, — ти могла б бути привабливою, якби бодай захотіла.
— Бути привабливою... для кого? І навіщо?
— Для мсьє Торна, дурненька! — знервувалася Аґата й дала сестрі потиличника. — Шарм — це найкраща зброя в арсеналі жінок, і треба беззастережно користуватися нею. Досить якоїсь дрібниці — натхненно подивитися, вчасно всміхнутися — і чоловік біля твоїх ніг. Поглянь на Шарля: я роблю з ним усе, що мені заманеться.
Офелія вп’ялася шоколадними очима у своє відображення. Вона погано бачила без окулярів, але змогла розгледіти меланхолійний овал обличчя, бліді щоки та шию, що пульсувала під комірцем, невиразний ніс і занадто тонкі губи, не звиклі до розмов. Вона спробувала ніяково всміхнутися, але мала такий фальшивий вигляд, що одразу відкинула цю ідею. Чи є в неї шарм? Як це зрозуміти? Із чоловічого погляду? Чи подивиться на неї так мсьє Торн сьогодні ввечері?
Думка про це здалася Офелії такою абсурдною, що вона б щиро розсміялася, але ситуація була така, що хотілося плакати.
— Мої тортури вже скінчилися? — спитала вона в сестри, яка безцеремонно смикала її за волосся.
— Майже готово.
Аґата розвернулася до майстрині, щоб попросити шпильки. Саме ця мить без нагляду й була потрібна Офелії. Вона похапцем надягла окуляри, схопила сумку й пірнула головою в перукарське дзеркало, ледве протиснувшись до нього. Верхня частина тіла Офелії вже з’явилася в настінному дзеркалі в її кімнаті за кілька кварталів звідти, але повністю вибратися не пощастило. Аґата схопила її за ноги, щоб повернути назад, на вулицю Орфевр. Офелія кинула сумку й вперлася в стіну, обклеєну шпалерами, з усієї сили намагаючись вирватися із чіпких рук сестри.
Нарешті вона таки випала із дзеркала у свою кімнату, мимохідь перекинувши табурет і горщик із квітами, що стояв на ньому. Вона спантеличено дивилася на свою босу ногу, що стирчала з-під сукні: один новий черевик залишився в руках Аґати на вулиці Орфевр. Сестра не вміла проходити крізь дзеркала, і це давало Офелії перепочинок.
Вона підхопила сумку, що лежала на килимі, дошкандибала до масивної дерев’яної скрині за двоярусним ліжком і сіла. Надівши на носа окуляри, дівчина оглянула маленьку кімнату, захаращену валізами та коробками від капелюхів. Цей безлад був їй не властивий. У кімнаті, де вона виросла, усе нагадувало про близький від’їзд. Вона обережно витягла щоденник бабусі Аделаїди й задумливо перегорнула кілька сторінок.