Арчибальд запропонував руку Беренільді. Уся трупа скупчилася за золотавою решіткою ліфта, яку ревно охороняли четверо жандармів. В Офелії сильно забилося серце. Скільки разів вона бачила, як у цьому ліфті піднімалися знатні персони! На що ж схожий світ нагорі, куди всі так прагнуть потрапити?
Слуга відсунув дверцята й потягнув за шнур виклику. За кілька хвилин ліфт спустився з Вежі. Здавалося, його кабіна могла вмістити не більше трьох-чотирьох людей, проте туди вільно увійшли всі двадцять два учасники вистави.
Офелія нітрохи не здивувалася, побачивши всередині ліфта величезний зал з оксамитовими диванчиками та столами, повними солодощів. Тепер просторові ілюзії стали частиною її щоденного життя. Завдяки оптичній ілюзії простір, здавалося, поширюється на галереї зі статуями та сонячні сади. Вони були такі справжні, що Офелія врізалася у стіну, вирішивши, що входить у нішу.
Повітря було насичене пряними ароматами. Обидва герцоги в пишних перуках стояли, картинно спираючись на палиці. Жінки-хористки кокетливо пудрили носики. Пробратися з веслом у руках крізь цей натовп було справжнім подвигом. Тітоньці Розеліні, що увійшла слідом за ними, велося набагато легше: єдиним її аксесуаром була склянка, яку треба було вручити Беренільді на сцені. Але і її вона тримала так боязко, немов несла розпечене вугілля.
Ліфтер у жовтій лівреї шарпнув дзвінок.
— Пані та панове, ми вирушаємо. Ліфт обслуговує зал Ради й висячі сади, лазні для благородних. Кінцева зупинка — Сімейна опера. Ліфтова компанія бажає вам приємного підйому І
Кабіна із черепашачою швидкістю поповзла вгору.
Учепившись у весло, Офелія не зводила очей з Беренільди. Вона розуміла, що в такій ситуації бодай одна з них двох має бути пильною. Ніколи ще атмосфера не здавалася їй такою загрозливою. Щось неодмінно має статися, дівчина була в цьому впевнена. Залишалося зрозуміти, хто й коли завдасть удару.
Побачивши, що Арчибальд намірився щось шепнути Беренільді, Офелія присунулася ближче, щоб почути їхню розмову.
— Я мимоволі був присутній на вашому милому сімейному збіговиську.
Офелія здивовано блимнула, але одразу згадала, що Арчибальд міг бачити й чути все, що бачили й чули його сестри.
— Ви не повинні реагувати на провокації, — переконував посол Беренільду.
— Значить, ви вважаєте, що я вже ні на що не здатна? — під’юдила вона Арчибальда, кокетливо труснувши золотистими локонами.
— Я чудово знаю, на що ви здатні, але мені доручено оберігати вас і дитину, яку ви носите. А ваша сім’я на полюванні щороку платить за здобич декількома загиблими. Не забувайте про це!
Офелія затремтіла, згадавши велетенські туші мамонтів і ведмедів на малюнках, що її пращур Авґустус зобразив у своєму щоденнику подорожей. Невже Беренільда всерйоз має намір брати участь у завтрашньому полюванні, та ще й разом з Офелією і її тіткою?! Дівчина не могла уявити себе учасницею цієї бійні в снігах, у темряві, на двадцягип’ятиградусному морозі.
Тепер вона буквально задихалася від необхідності мовчати.
— Сімейна операї — проголосив ліфтер.
Поринувши у свої думки, Офелія машинально крокувала слідом за всіма. І сталося те, що мало статися: вона когось зачепила веслом гондольєра. Дівчина почала ретельно кланятися і вибачатися знаками, не відразу помітивши, що звертається до маленького хлопчика.
— Нічого страшного, — сказав їй шевальє, потираючи потилицю. — Мені зовсім не боляче.
Його обличчя і погляд були геть незворушні. Яким чином хлопчина опинився в ліфті, серед дорослих? Він тримався так скромно, що Офелія його не помітила. Але ця дрібна пригода залишила якийсь неприємний осад.
У великій залі кілька дворян курили сигари. Коли наблизилася трупа, вони обернулися, щось обговорюючи. Офелія ледь могла їх розгледіти, засліплена сяйвом дванадцяти кришталевих люстр, що відбивалося у лакованому паркеті; здавалося, що їй доводиться крокувати відблисками численних свічок.
Пройшовши через хол, уся компанія опинилася біля підніжжя монументальних парадних сходів з мармуру та міді, прикрашених мозаїками й позолотою. Вони вели в зал для глядачів.
На кожній верхній'сходинці газові лампи у формі ліри сяяли в руках бронзових статуй. У самому залі вже були розсунуті майже всі портьєри лож і балконів. У повітрі розносилися перешіптування і приглушений сміх.
В Офелії навіть у голові запаморочилося від думки про те, що їй доведеться здолати ці незліченні сходинки. Кожен крок завдавав такого болю, немов під ребра втикали гострий ніж. На щастя, їхня група обігнула сходи й пройшла в гримерку, розташовану прямо під залом для глядачів.