Вона повільно повела біноклем уздовж шереги жінок, що сяяли діамантами, — імовірно, фавориток правителя, — поки в поле її зору не потрапив чоловік велетенського зросту в елегантному хутряному плащі. Вражена Офелія дивилася на нього. Ось він який, Дух родини, перед яким плазують усі ці клани, усі ці аристократи, усі ці жінки! Той, у кого Беренільда шалено закохана. Той, заради кого вбивають, не замислюючись. Уже чимало тижнів поспіль багата уява Офелії малювала їй образ правителя — суперечливий, водночас крижаний і пристрасний, лагідний і жорстокий, блискучий і лячний.
Байдужий.
Це було перше слово, що спало Офелії на думку, коли вона роздивлялася кремезну фігуру на троні.
Скоцюрбившись на краєчку та поклавши руки на підлокітники, Фарук нагадував дитину, якій дуже нудно. Він сперся підборіддям на кулак, щоб не клювати носом; на другій руці була намотана трубка від кальяну. Офелія подумала б, що він спить, якби не помітила між приплющених повік іскру похмурого погляду. Навіть бінокль не давав змоги детально роздивитися його обличчя. Можливо, їй би це вдалося краще, якби Фарук мав виразні риси, але його обличчя було невиразне, біле та чисте, наче необроблений мармур. Дивлячись на нього, Офелія зрозуміла, чому його нащадки такі білошкірі та біляві. На його безбородому, майже перламутровому обличчі ледь можна було розрізнити вигін брів, перенісся, складку рота. Воно було ідеально гладеньке, без тіней та нерівностей. Довга білява коса обвивала тіло, як дивна крижана річка. Він здавався водночас старим, як світ, і молодим, немов бог. Безумовно, він був красень, але, на думку Офелії, йому бракувало суто людської теплоти, щоб ця краса могла захопити.
Коли на сцену вийшли сестри Арчибальда, Офелія нарешті відчула в цьому заціпенінні хвилю інтересу. Фарук пожував носик свого кальяну, а потім з поблажливою повільністю змії повернув голову до своїх фавориток. Тіло його залишалося непорушним, тому здавалося, що шия вигнулася під дивним кутом. Офелія побачила, як його губи рухаються, щось промовляючи, і всі фаворитки, бліді від ревнощів, передали повідомлення з вуст в уста Арчибальду. Мабуть, комплімент йому не сподобався, бо Офелія побачила, як він підвівся з місця та пішов з балкона. Тим часом Торн не зводив очей з годинника; йому кортіло повернутися до свого інтендантства, і він цього не приховував. Інтерес, який Фарук виявив до сестер Посла, поширився з балконів до партеру. Усі дворяии, які до цього часу майже не дивилися виставу, почали гаряче аплодувати. Те, що схвалював Дух родини, схвалював і Двір. Офелія засмикнула завіси та знову наділа на голову капелюх гондольєра. Зараз вона могла повернути бінокль Беренільді, цей урок вона добре засвоїла.
За лаштунками вже збиралися шанувальники, щоб визнати свою прихильність сестрам Арчибальда. На Беренільду, яка стояла у своїй гондолі на рейках, немов самотня королева, ніхто не подивився. Офелія, посівши місце гребця позаду Беренільди, почула, як та саркастично шепоче:
— Насолоджуйтесь цими крихтами слави, мої милі дівчатка, вони триватимуть недовго.
Офелія насунула капелюх на обличчя. Від Беренільди її іноді немов морозом обсипало. Здалеку долинули звуки скрипки та арфи: оркестр сповістив про появу Ізольди. Механізм плавно висунув гондолу на рейки. Офелія глибоко вдихнула, щоб себе підбадьорити. Вона мала грати роль веслувальника протягом усього першого акту. Коли гондола випливла на сцену, Офелія з недовірою поглянула на свої порожні руки. Вона забула весло в гримерці!
Дівчина розгублено поглянула на Беренільду, сподіваючись на диво, яке врятувало б їх від глузувань, але співачка вже роздулася від гордощів, засліплена вогнями рампи. Без свого дорогоцінного аксесуара Офелії довелося вдатися до імпровізації та просто вдавати, ніби вона гребе.
Напевно, вона ніколи б не привернула до себе уваги, якби не стояла високо на краю гондоли. Збентежена, Офелія закусила губу, коли зал вибухнув сміхом, що спав на Беренільду, поки вона виспівувала: «Ніч любові, в місті небесному, не знайдеш такого ніде...» Спантеличена, засліплена сценічним освітленням, Беренільда кілька разів глибоко вдихнула і тоді зрозуміла, що сміються не з неї, а з її весляра. За її спиною Офелія намагалася не втрачати самовладання, мовчки розгойдуючись, ніби гребе невидимим веслом. Краще так, ніж просто стояти, згорнувши руки. Тоді Беренільда чарівно усміхнулася, припинивши всі глузування, і продовжила співати так, ніби її ніхто не переривав. Офелія щиро нею захоплювалася. їй довелося зробити багато рухів уявним веслом, перш ніж стало духу підвести погляд від свого взуття. Поки поруч із нею співали про кохання, ненависть і помсту, Офелія відчувала, як наростає біль у ребрах. Вона намагалася зосередитися на ілюзії води, що без упину текла серед картонних будинків та імпровізованих мостів, але це їй не надто допомагало.