Запала гнітюча мовчанка, що була особливо відчутна на тлі світської балаканини та легкої музики. Ґодфруа порушив її, зухвало розреготавшись.
— О, перепрошую, що ви стоїте, мов води в рот понабирали? Ми вже п’ять років як не бачилися!
— П’ятнадцять, — відповіла Фрея крилсаним тоном.
— Шістнадцять, — сухо уточнив Торн.
— О, як плине час! — зітхнув Ґодфруа, усе ще всміхаючись.
Стоячи осторонь, Офелія не могла відвести погляд від красеня-мисливця. Упадали в око його вперте підборіддя і довге золотаве волосся. У вустах Ґодфруа північний акцент набував веселого дзвінкого відтінку. Здавалося, йому комфортно й вільно в пружному, м’язистому тілі, на відміну він Торна, який достоту почувався ніяково у своїй великій кістлявій статурі.
— Тітка Беренільда сьогодні була просто дивовижна, еге ж? Вона робить честь нашій родині.
— Ми поговоримо про це завтра, Ґодфруа, — прошипіла Фрея. — Нашій тітці слід було поберегти свої сили, позаяк вона вирішила приєднатися до мисливців, а не виспівувати тут. Ніхто не застрахований від нещасного випадку на полюванні.
Торн спопелив сестру поглядом. Хоч він ані слова не сказав, Офелія нізащо не хотіла б відчути подібний погляд на собі.
Фрея хижо посміхнулася, погрозливо націливши на нього кінчик носа, гострий як спис.
— Але тебе це обходить. Ти ж не маєш права приєднатися до нас, інтенданте. Сміх та й годі.
Вона відчепилася від руки брата й підібрала хутряну сукню, щоб не вступити в розлите шампанське.
— Не бачити б тебе довіку, — сказала вона на прощання.
Торн тільки зціпив зуби й нічого не відповів. Офелію ж так вразили її в’їдливі слова, що вона не одразу зрозуміла, що перепиняє Фреї її стрімкий рух. Вона мерщій відступила на крок, але цього маленького промаху Фрея їй не пробачила. Лакей посмів стовбичити в неї на дорозі, а Фрея такого стерпіти не могла. Вона кинула на Міма такий погляд, яким зазвичай дивляться на комаху.
Офелія схопилася за щоку. Її пройняв пекучий біль, так ніби невидимий кіт дряпонув її по обличчю. Якщо Торн і помітив те, що сталося, він цього не показав.
Фрея зникла в натовпі, залишивши після себе неприємну напруженість, яку навіть Ґодфруа не міг розвіяти.
— Коли ми були малі, вона не поводилася так кепсько, — сказав він, хитаючи головою. — Це, напевно, материнство зіпсувало її. З моменту нашого прибуття до Небограда вона те й знає, що кпить із мене та моєї дружини. Ви, мабуть, це знаєте: в Ірини стався ще один викидень.
— Мені байдуже.
Тон Торна не був надто ворожий, але думку він висловив чітко. А втім, Ґодфруа анітрохи не образився.
— Зрозумів. Тобі тепер потрібно думати про власну сім’ю! — вигукнув він, знову поплескавши Торна по спині. — Але мені все ж шкода жінку, яка щоранку бачитиме твоє лихе обличчя.
— Лихе обличчя, яке ти так прикрасив, — рівним тоном нагадав Торн.
Усміхаючись, Ґодфруа перекреслив свою брову пальцем, ніби повторюючи лінію рубця Торна.
— Я надав йому характеру, ти маєш мені ще й подякувати. Зрештою, око в тебе вціліло.
Потираючи щоку, яка досі палала, Офелія миттю втратила свої ілюзії щодо Ґодфруа. Веселий симпатичний Торнів брат Годфрі насправді просто цинічний хуліган. Його гучного реготу, з яким він покинув їх, Офелії було цілком достатньо, щоб подумати: «Не бачити б його більше довіку. Нехай би не зустрівся мені в житті жоден Дракон». Ця пара здалася їй просто жахливою, і з неї було досить того, що вона побачила.
— Оперна зала, — тихо мовив Торн, розвернувшись на підборах.
У великому залі дихалося вільніше, але все одно було занадто багато людей, щоб Офелія могла говорити вголос. Думаючи про тітку Розеліну, яка залишилася сама в ложі артистів, Офелія намагалася не відстати від замашних кроків Торна й сподівалася, що він не заведе її занадто далеко.
Він зайшов за касу для продажу квитків і ступив до роздягальні. Там нікого не було. Місце здалося Офелії досить зручним для розмови, тому вона розгубилася, коли Торн не зупинився. Він пішов між шафами, прямуючи до власної, на якій було написано «Інтендант». Невже хотів забрати пальто? Торн вийняв з уніформи низку ключів і встромив той, що зі щирого золота, у замок шафи.
Коли він відчинив двері, Офелія не побачила ані вішалок, ані пальто. У шафі була невеличка кімната. Кивком голови Торн запросив її увійти, а потім замкнув за собою двері на ключ.
У круглій прохолодній кімнатці меблів не було, лише різнокольорові двері в стінах. Роза Вітрів. Вони, безсумнівно, могли поговорити й тут, але місця було замало, та й Торн уже встромляв ключа в новий замок.