— Я не можу відходити надто далеко, — прошепотіла Офелія.
— Тут усього кілька дверей, — сказав Торн формальним тоном.
Вони пройшли крізь низку зображень Рози Вітрів, що нарешті привів їх у крижану темряву. Офелії перехопило подих від холоду, вона закашлялася, з рота вихопилися хмаринки пари.
Коли вона нарешті змогла дихати, легені, здавалося, скам’яніли в грудях. Лакейська ліврея погано рятувала від таких температур. Офелія ледь розрізняла тінь Торна, схожу на скелет, яка просувалася вперед. Подекуди його чорний силует так зливався з темрявою, що
Офелія могла вгадувати його рухи тільки за скрипом підлоги.
— Не ворушіться, я увімкну світло.
Вона могла лише тремтіти й чекати. Затріщало полум’я. Перше, що розгледіла Офелія, був профіль Торна: низьке чоло, великий горбатий ніс і світле, зачесане назад волосся. Він покрутив регулятор газової настінної лампи, збільшуючи полум’я, і світло розігнало темряву. Офелія здивовано роззирнулася. Вони опинились у залі очікування, лавки якої були вкриті інеєм. Стійки, іржаві візки для багажу та циферблат з годинником, який уже давно зупинився, їжачилися бурульками.
— Покинута станція?
— Лише взимку, — пробурчав Торн, видихаючи хмаринки пари. — Сніг вкриває рейки й зупиняє рух поїздів на пів року.
Офелія підійшла до вікна, але й шибки були вкриті стрілами інею. Якщо тут і була платформа та колії, у темряві їх не можна було розрізнити.
— Ми покинули Небоград?
Вимовити бодай слово було справжнім випробуванням. Офелія ще ніколи в житті так не замерзала. Торн натомість, здавалося, не відчував дискомфорту. У цього чоловіка жилами текла не кров, а зимна крига.
— Я вирішив, що тут нам не заважатимуть.
Офелія озирнулася на двері, крізь які вони пройшли.
На них теж був напис «Інтендант». Торн зачинив їх, але відчуття того, що вони поряд, заспокоювало.
— Ваші ключі дають змогу подорожувати куди завгодно? — спромоглася Офелія крізь цокотіння зубів.
Торн заходився розпалювати піч у кутку зали очікування. Поклав у неї газету, заиалив перший сірник, зачекав, перевіряючи тяіу, додав іще трохи газетного паперу, кинув другий сірник і розпалив вогонь. Він жодного разу не поглянув на Офелію, відколи вона подала йому келих шампанського. Невже він почувався незручно через те, що вона була в чоловічому образі?
— Тільки в громадські установи та адміністративні приміщення, — нарешті відповів він.
Офелія наблизилася до печі та протягнула до вогню руки в рукавичках. Запах від старого паперу видався їй приємним. Торн сів навпочіпки, спостерігаючи за полум’ям. Гра тіні та світла підкреслювала кожну рису його обличчя. На мить Офелія змогла поглянути на нього згори вниз, і це їй було цікаво.
— Ви хотіли зі мною поговорити, — пробуркотів він. — Я вас слухаю.
— Довелося залишити тітку саму в оперній залі. Сьогодні вона поводиться дивно. Вона щоразу занурюється в старі спогади і, здається, справді не чує мене, коли я розмовляю з нею.
Торн кинув на Офелію сталевий погляд через плече. Світла брова, розділена рубцем навпіл, вигнулася від подиву.
— І це те, що ви хотіли мені сказати? — недовірливо запитав він.
Офелія наморщила носа.
— Мене справді тривожить її стан. Запевняю, вона це робить не з власної волі.
— Вино, опій, туга за домівкою, — процідив крізь зуби Торн. — Минеться.
Офелія хотіла була заперечити, що тітка Розеліна надто сильна жінка й не грішить цими слабкостями, але дим з печі змусив її чхнути так, що аж ребра затріщали.
— Мені теж потрібно з вами поговорити, — сказав Торн.
Не підводячись, він знову подивився на палахке віконце пічки. Офелія почувалася ні в сих, ні в тих. Вона не сподівалася, що він з такою ж легкістю сприйме її побоювання щодо тітки й згорне розмову, як згортають теку зі справами на своєму письмовому столі. Вона після цього, своєю чергою, не дуже хотіла його слухати. Офелія озирнулася на вкриті кригою лавки, на годинник, який давно зупинився, на зачинене вікно, підлогу, білу від снігу. Дівчина ніби випала із часу, залишившись наодинці із цим чоловіком у якомусь закапелку вічності, проте не була впевнена, що їй це подобається.
— Ви повинні якимось чином завадити моїй тітці поїхати завтра на полювання.
Офелія аж ніяк не очікувала почути це від нього.
— Але ж я певна, що в неї твердий намір бути там, — заперечила вона.