«18 липня, неділя. Досі жодних новин від мадам посланниці. Тутешні жінки чарівні, я гадаю, жодна з моїх кузин з Аніми не перевершить їх граційністю та красою. Та іноді я почуваюся ніяково. По-моєму, вони постійно лихословлять про моє вбрання, манери та спосіб висловлювати думки. А можливо, я просто забрала собі в голову казна-що?»
— Чому ти так рано?
Офелія підвела погляд і подивилася на верхнє ліжко. Увірвавшись до кімнати, вона не помітила пари худих ніг у лакованих черевичках, що стирчали над постіллю. Вони належали Гектору, молодшому братові Офелії, з яким вони жили разом у кімнаті. Дівчина згорнула щоденник.
— Я птекла від Агати.
— Чому?
— Дрібні жіночі проблеми. Мсьє Чомусик бажає дізнатися подробиці?
— Аж ніяк.
Офелія всміхнулася кутиками вуст: вона ніжно любила брата. Лаковані черевики зникли, натомість з’явилися стрижена під макітру голова, пара лагідних очей, кирпатий ніс та замурзаний варенням писок. Гектор мав такий самісінький погляд, як у Офелії без окулярів, — незворушний за будь-яких обставин. Він тримав тартинку з абрикосовим джемом, що стікав у нього пальцями.
— Здається, тобі заборонили їсти в кімнаті, — нагадала Офелія.
Гектор знизав плечима й показав тартинкою на щоденник.
— Чому ти постійно перечитуєш цей зошит? Ти ж знаєш його вже напам’ять.
Це було в його стилі. Гектор постійно про щось запитував, і всі його запитання починалися зі слова «Чому?».
— Напевно, щоб заспокоїти себе, — пробурмотіла Офелія.
Насправді за кілька тижнів Аделаїда стала їй дуже близькою. Однак щоразу, дійшовши до останньої сторінки, Офелія відчувала розчарування: «Понеділок, 2 серпня. Таке полегшення! Мадам посланниця повернулася з поїздки. Родольф нарешті підписав контракт із нотаріусом лорда Фарука. Я поки що не маю права про це говорити — цього вимагає професійна таємниця, — але завтра ми зустрінемося з їхнім Духом родини. Якщо мій брат виступить переконливо, ми розбагатіємо».
На цих словах щоденник уривався. Аделаїда не вважала за потрібне вдаватися до подробиць чи описувати наступні події. Який саме контракт вони з братом підписали з Духом родини Фаруком? Чи справді розбагатіли на Полюсі? Схоже на те, що ні — бо про це стало б відомо.
— Чому ти не читаєш руками? — знову запитав Гек-тор, флегматично жуючи свою тартинку. — Я б саме так і зробив, якби вмів.
— Я не маю права, і ти це знаєш.
Насправді ж Офелії кортіло зняти рукавички, щоб розгадати маленькі таємниці своєї родички, але професійна честь не дозволяла їй заразити документ власного тривогою. Дідусь був би дуже розчарований, якби вона піддалася спокусі.
Раптом пронизливий голос із нижнього поверху прошив підлогу під їхніми ногами:
— Ця гостьова кімната — суцільний жах! Вона, сповнена помпезності, пишно прикрашена, більше пасувала б якомусь придворному! Що подумає про нас мсьє Торн? Гаразд, спробуємо компенсувати це смачним частуванням. Розеліно, збігай до ресторану, дізнайся, як там мої пулярки, я довіряю тобі організацію вечері! А ви, мій друже, постарайтеся бути на висоті. Не щодня ми видаємо дочку заміж!
— Мама, — незворушно зауважив Гектор.
— Мама, — підтвердила Офелія тим самим тоном.
Цей голос аж ніяк не надихав спускатися. Вона потягнула квітчасту віконну фіранку — і призахідне сонце освітило її щоки, ніс та окуляри. Крізь коридор багряних сутінкових хмар на фіолетовому полотні неба вже лежав місяць, схожий на порцелянову тарілку.
Офелія довго дивилася на золотаві осінні схили долини, що оточували їхню сімейну оселю, потім на екіпажі, які проїжджали вулицею, потім на своїх молодших сестричок, які грали з обручами посеред опалого листя у дворі будинку. Вони співали дитячі лічилки, під’юджували одна одну, смикали за коси, кидаючись то в сміх, то в сльози з невловимою легкістю. Такі самі, як Аґата в цьому віці: чарівні усмішки, гомінке щебетання і красиве вогняно-руде волосся, що сяяло в сутінковому світлі.
Раптовий напад ностальгії охопив Офелію. Її очі розширилися, губи міцно стиснулися, маска байдужості спала. Вона б хотіла бігати разом із сестрами, безсоромно задирати спідниці та кидати камінці в саду тітки Розеліни. Якими далекими тепер здавалися ці часи...
— Чому ти маєш їхати? Несолодко мені буде залишитися наодинці з усіма цими поганцями.
Офелія озирнулася на Гектора. Він так і сидів нагорі, облизуючи пальці, але стежив за поглядом сестри. Попри зовнішній спокій у його голосі бриніло звинувачення.