Тітку Розеліну вона знайшла саме там, де залишила, і взяла її за руку, щоб повести геть. Незабаром Офелія зрозуміла, що вийти з великого сімейного оперного театру буде непросто. Хоч скільки вона показувала ключа від своєї кімнати ліфтерові, підтверджуючи свою приналежність до Місяцесяйва, він залишався незворушним.
— Я пускаю до ліфта тільки притомних людей, мій маленький німий хлопчику. Ця, — сказав він, зневажливо вказуючи пальцем на тітку Розеліну, — схоже, випила забагато шампанського.
Тітка високо тримала голову, увінчану зібраним у пучок волоссям, але стискала та розслабляла руки, бурмочучи незв’язні фрази. Офелія починала побоюватися, що їм доведеться провести ніч у цій оперній залі, коли несподівано їм надійшла допомога.
— Візьми їх на борт, хлопчику. Ці двоє зі мною, — пролунав раптом за її спиною гортанний голос.
За сильним іноземним акцентом Офелія впізнала Матінку Хільдеґарду. Та повільно наближалася до них, вистукуючи масивним золотим ціпком по підлозі. Вона змарніла після отруєння, проте квітчаста сукня, як і раніше, надто сильно напиналася на пухкому тілі. У роті вона тримала сигару. Густе сиве волосся, пофарбоване в чорний колір, не робило її молодшою.
— Я прошу вас не курити в ліфті, мадам, — стримано зробив зауваження ліфтер.
Матінка Хільдеґарда загасила сигару не об попільничку, яку він їй подав, а об медово-жовту ліврею ліфтера. Той розгублено подивився на пропалену сигарою дірку.
— Це навчить тебе шанобливого ставлення, — посміхнулася вона. — Усі ліфти тут створені мною. Спробуй запам’ятати це на майбутнє.
Вона розпросторилася по кабіні своїм огрядним тілом, спираючись усією вагою на ціпок, і прихильно всміхнулася до Офелії. Являючи собою невеликий будуар з м’якими стінами, цей ліфт був скромніший за той, яким користувалася оперна трупа. Офелія обережно проштовхнула до нього тітку Розеліну, сподіваючись усім серцем, що їх не викриють, а потім вклонилася мадам Хільдеґарді настільки низько, наскільки давало змогу це зробити зламане ребро. Та вже вдруге приходила їй на допомогу.
Офелія була вкрай збентежена, коли старенька архі-текторка вклонилась їй у відповідь, вибухнувши гучним сміхом.
— Ми квити, хлопчику! Весляр без весла. Лише цього мені бракувало, щоб не померти від нудьги в цій опері. Я реготала аж до самісінького антракту.
Принижений ліфтер різко й невдоволено опустив важіль. Йому було геть невесело, що він пустив у ліфт таку нерозважливу жінку. Офелія ж захоплювалася Матінкою Хільдеґардою. Попри манери, які більше б пасували корчмарці, вона принаймні розхитувала умовності цього закоснілого світу.
Коли вони прибули до центральної галереї Місяцесяйва, Матінка дружнім жестом скуйовдила їй волосся.
— Я вже двічі зробила тобі послугу, хлопче. Навзаєм попрошу тебе ось про що. І ти це затям. У людей тут коротка пам’ять, — додала вона, дивлячись своїми маленькими темними очицями на ліфтера, — замість них усе пам’ятаю я.
Офелія сумно дивилася вслід старенькій архітектор-ці, яка повільно брела, постукуючи ціпком. Цього вечора дівчина почувалася такою безпомічною, що ладна була прийняти допомогу від кого завгодно.
Вона обережно провела тітку галереєю, намагаючись уникати поглядів жандармів, що струнко стояли вздовж стін. Щоб навчитися проходити повз них, не нервую-чись, їй знадобилися б роки.
У Місяцесяйві було незвично спокійно. Численні годинники показували чверть на першу ночі, отже, гості й господарі спустяться з Вежі лише перед світанком. У службових коридорах, навпаки, атмосфера була святкова. Покоївки, підхопивши фартухи, щоб ті не заважали бігати, гралися у квача, вигукуючи: «Кіт!», і тікали одна від одної, весело сміючись. Ніхто не зважав на маленького Міма, який допомагав компаньйонці мадам Беренільди підійматися сходами.
Але тільки діставшись верхнього поверху замку й пройшовши великим коридором до прекрасних апартаментів Беренільди, Офелія нарешті відчула себе в безпеці. Вона вклала тітку на диван, підмостила круглу подушку їй під голову, розстібнула комір, щоб полегшити дихання, і наполягла на тому, щоб тітка зробила ковток мінеральної води. Нашатир, який Офелія дала їй понюхати, не мав жодного ефекту. Тітка Розеліна голосно зітхала, пускала очі під лоба, та нарешті все ж таки задрімала. Принаймні Офелії так здалося.
«Поспіть, — подумала вона, сподіваючись на те, що та міцно засне. — Поспіть і прокидайтеся вже здоровою».
Офелія опустилася в низьке широке крісло біля на-грівача й зрозуміла, як страшенно вона втомилася. Самогубство Ґюстава, візит Драконів, ця нескінченна опера, марення тітки Розеліни, подряпина від Фреї, покинута станція, посмішка Арчибальда, а ще ребро, це кляте ребро, яке не давало їй спокою. Офелії здавалося, що її тіло стало вдвічі важчим, ніж було напередодні. їй хотілося потонути в оксамиті крісла. А з голови досі не виходив Тори. Він, мабуть, почувається страшенно приниженим через її зізнання. Може, він уже й шкодує, що натрапив на таку невдячну жінку. Що більше вона розмірковувала над цим, то більше злилася на Беренільду за те, що та організувала це заміжжя. Тітка Торна думала тільки про те, як прибрати до рук Фарука. Хіба ж вона не бачила, що змушує страждати її та Торна заради особистих інтересів?