«Я не повинна розслаблятися, — подумала Офелія. — Зараз я приготую каву, нагляну за тіткою Розеліною і подивлюся, що там зі щокою».
Але вона заснула, навіть не закінчивши в думках перелічувати справи, що їх мала зробити. І прокинулася від клацання дверної ручки. Зі свого крісла Офелія побачила, як до кімнати заходить Беренільда. У рожевому світлі ламп вигляд у красуні був сяйливий і водночас утомлений. Її кучері, вільні від усіх шпильок, обрамляли обличчя, мов золота хмарка. Вона була все ще вдягнена в сценічну сукню, але мереживний комірець, кольорові стрічки та довгі оксамитові рукавички загубилися дорогою. Беренільда подивилася на тітку Розеліну, яка дрімала на дивані, перевела погляд на Міма, що сидів біля труби нагрівача. Потім вона замкнула двері на ключ, щоб відрізати кімнату від зовнішнього світу.
Офелія змогла підвестися тільки з другого разу. Тіло слухалося її гірше, ніж несправний механізм.
— Моя тітонька... — хрипко сказала вона, — їй зовсім кепсько.
Беренільда відповіла однією з найгарніших своїх усмішок і наблизилася до дівчини з тихою грацією лебедя, що лине гладінню озера. Лише тепер Офелія помітила, що очі, зазвичай прозорі та ясні, затьмарилися. Від Беренільди тхнуло горілкою.
— Ваша тітка? — повторила вона ніжно. — О, ваша тітка?
Беренільда й мізинцем не ворухнула, але Офелія відчула, як їй щосили зацідили ляща, який мало не зніс голову з плеч. Подряпина на щоці, що була отримана від Фреї, запульсувала від болю.
Офелія ще не встигла оговтатися від першого ляща, як дістала другого.
— Ось вам за те, що ваша тітка мене осоромила.
— А це вам за те, що ви, мій маленький незграбний веслувальнику, виставили мене на посміховисько.
Щоки Офелії пекло, наче вогнем. Дівчину охопив гнів. Вона схопила кришталеву карафу й плеснула водою в обличчя Беренільди. Та завмерла з дурнуватим виглядом, а грим заструмився з очей по обличчю довгими сірими потьками.
— Це має вас освіжити, — тихо сказала Офелія. — А зараз ви оглянете мою тітку.
Беренільда протверезіла, витерла обличчя, підібрала спідниці і стала на коліна перед диваном.
— Мадам Розеліно, — сказала вона, струснувши жінку за плече.
Тітка Розеліна заворушилася, зітхнула, пробурмотіла щось нерозбірливо. Беренільда злегка підняла їй повіки, але тітчин погляд був несфокусований.
— Мадам Розеліно, ви мене чуєте?
— Ви повинні піти до цирульника, мій бідний друже, — відповіла тітка.
Спираючись на плече Беренільди, Офелія затамувала подих.
— На вашу думку, її чимось опоїли?
— Як давно вона в такому стані? — поцікавилася Беренільда.
— Гадаю, з нею це сталося одразу після того, як закінчився спектакль. Весь день вона була цілком притомна. Трохи хвилювалася перед виходом на сцену, але не так, щоб утратити здоровий глузд... Здається, вона тепер не розрізняє теперішнього й минулого.
Беренільда стомлено звелася на ноги. Вона відчинила дверцята маленької скляної шафки, налила собі горілки й сіла в широке крісло. Вода стікала з мокрого волосся по шиї.
— Здається, дух вашої тітки поринув в ілюзії.
Офелію ніби блискавкою вдарило. «Якщо пані Беренільда втратить свою дитину до настання вечора, у мене не буде причин шкодити вашій родичці».
Де вона чула ці слова? Хто їх промовив? Це ж був не Ґюстав? їй здавалося, що пам'ять аж бринить від напруження в спробах згадати щось суттєве.
— Шевальє, — розгублено прошепотіла вона. — Він був з нами в ліфті.
Беренільда скинула бровою, покрутила в пальцях келих і почала спостерігати за грою світла крізь стінки келиха з горілкою.
— Я знаю фірмовий почерк цього малого. Коли він так ув’язнює свідомість, звільнити її можна лише зсередини. Він захоплює жертву непомітно, проникає у свідомість і змушує її чинити так, щоб ілюзії зливалися з реальністю. Таким чином, жертва, нічого не підозрюючи, опиняється в пастці. Не хочу вас лякати, моя люба, але сумніваюся, що вашій тітці стане сили волі, щоб позбутися цього стану.