— Офеліє, моя маленька Офеліє. Мені здавалося, що вам бракує серця та здорового глузду, але тепер я бачу свою помилку. Будь ласка, не судіть нас із Тор-ном занадто суворо. Ми не намагаємося використати вас заради власного задоволення, ми просто намагаємося вижити.
Офелії хотілося, щоб вона замовкла. Кожне слово Беренільди завдавало їй нового болю. Пригнічена втомою, запаморочена алкоголем, Беренільда притиснулася щокою до її коліна, як дитина, яка благає про ласку. Офелія не була аж така безсердечна, щоб відштовхнути тітку Торна, побачивши в неї на очах сльози.
— Ви занадто багато випили, — з докором зітхнула вона.
— Мої... діти, — гикнула Беренільда, притиснувшись обличчям до живота Офелії. — Вони забрали їх у мене одного за одним. Одного ранку налили болиголов у гарячий шоколад Томаса. Потім, одного літнього дня, мою маленьку Маріон зіштовхнули в ставок. Вона була б зараз вашого віку... вашого віку.
— Пані... — прошепотіла Офелія.
Беренільда не могла втримати сліз. Вона хлюпала носом і зі стогоном сховала обличчя в сорочку Офелії, соромлячись своєї слабкості.
— І П’єр, якого знайшли повішеним на тій гілці! Одного за одним їх забирали в мене. Я думала, що вже мертва. Я хотіла померти. А він, він... Ви можете сказати мені, що в нього купа недоліків, але він був там, коли Ніколас... мій чоловік... загинув на полюванні. Він зробив мене своєю коханкою. Він урятував мене від відчаю, засипав подарунками, обіцяв єдине на світі, що могло б надати моєму життю сенс!
Беренільда захлинулася риданнями, а потім промовила:
— Дитину.
Офелія глибоко зітхнула й ніжно прибрала волосся з мокрого від сліз обличчя Беренільди.
— Ви нарешті були чесні зі мною, пані. Я вас пробачаю.
ПОКОЇВКА
Офелія провела Беренільду до ліжка. Та швидко заснула. Зів’яла шкіра, розмазана туш, запалі очі... Її обличчя видавалося постарілим на сніжно-білій подушці. Офелія сумно подивилася на неї, а потім вимкнула лампу в головах. Як можна ненавидіти людину, яка пережила смерть своїх дітей?
Тітка Розеліна ворушилася на дивані, блукаючи у своєму минулому, і лаялася через поганий папір. Офелія стягнула ковдру з вільного ліжка бабусі й накрила нею свою хрещену. А коли зрозуміла, що більше нічого не може вдіяти, повільно сповзла на килимок і витягнула перед собою ноги. У грудях боліло. Навіть більше, ніж свіжа рана на шоці. Більше, ніж ребра. Це був глибокий, пульсуючий, нестерпний біль.
Їй було соромно. Соромно через те, що не може повернути тітку Розеліну до реальності. Соромно через те, що вважала себе здатною самостійно керувати своїм життям. Соромно, так соромно за те, що була така наївна.
Офелія опустила підборіддя на коліна й із гіркотою подивилася на свої руки. «З деякими жінками одружуються через їхні статки, а мене беруть у дружини через руки».
Глибоко в грудях біль поступився місцем гніву, твердому й холодному, мов крига. Так, вона пробачила Беренільді її розрахунки та обмеженість, але вона нічого не пробачила Ториові. Якби він був щирий з нею, якби не змусив її уявляти те, чого не було, вона, мабуть, змогла б йому пробачити. У нього було багато можливостей сказати їй правду; він не тільки ними не скористався, але в нього вистачило зухвалості під час їхніх зустрічей дозволяти собі слова «Я звикаю до вас» і «Ваша доля мене дуже непокоїть». Це з його вини Офелія бачила прояв почуттів там, де були лише амбіції.
Цей чоловік був гірший за всіх.
Годинник пробив п’яту. Офелія підвелася, витерла очі й рішучим жестом знову наділа окуляри. Вона більше не відчувала зневіри. Її серце гнівно калатало в грудях, з кожним ударом зміцнюючи в жилах рішучість. Хай скільки знадобиться часу, але вона помститься Торну за життя, яке він їй накинув.
Офелія відкрила аптечку, дістала пластир і спиртовий розчин. Поглянувши на себе в люстерко Беренільди, вона побачила обличчя, вкрите синцями, розбиту іубу, глибокі темні кола під очима й похмурий погляд, зазвичай їй не притаманний. Каштанові кучері, що вибилися з розпатланої коси, падали на чоло. Офелія стиснула зуби, провівши спиртовою ганчіркою по подряпині, яку залишила Фрея. Поріз був чистий, наче від скабки скла. Напевно, може залишитися маленький шрам.
Офелія склала чисту хусточку, наклеїла на неї хрест із лейкопластиру, але закріпила цю конструкцію на щоці лише з третьої спроби. Після цього вона поцілувала тітку в чоло.
— Я витягну вас звідси, — прошепотіла Офелія їй на вухо.
А потім підхопила з підлоги ліврею Міма, вдяглася й застібнулася на всі ґудзики. Це маскування точно не захистить її від шевальє, тому доведеться просто не потрапляти йому на очі.