— Не треба себе доводити до такого стану.
Із цигаркою в руці Ґаелі здавалася геть розгубленою. Офелія поправила окуляри на носі, щоб краще бачити її обличчя.
— Я маю тобі подякувати. Не знаю, що нас чекає в майбутньому, але ти завжди знайдеш у мені союзника.
— Досить красивих слів. Не хочу тебе засмучувати, кізонько, але двір переламає тобі кістки або ж згноїть їх аж із самої середини. І я не та, з ким варто спілкуватися. Я зробила тобі послугу й отримала за неї цигарки, ми квити.
Ґаель задумливо, майже меланхолійно дивилася на тітку Розеліну, а потім ущипнула Офелію за ніс із хижою посмішкою.
— Якщо ти справді хочеш зробити мені приємність, не будь такою, як вони. Зроби правильний вибір, не йди на поступки й шукай свій шлях. Про це ми поговоримо за кілька років, добре?
Вона відчинила двері й стиснула козирок кашкета.
— До зустрічі.
Коли Ґаель пішла, Офелія замкнула за нею двері на ключ. Кімнати Посольства були найбезпечнішими у всьому Небограді; ніщо не могло нашкодити тим, хто в них перебував, поки ці двері зачинені на замок.
Офелія схилилася над тіткою Розеліною і провела рукою по її волоссю, заколотому чотирма шпильками. Вона хотіла розбудити її, переконатися, що тітка повернулася зі свого минулого, але Ґаель порадила їй не поспішати.
Найкраще, що вона могла зробити, — це лягти спати.
Офелія широко позіхнула, аж до сліз. Здавалося, їй і цілого життя не стане, щоб виспатися. Вона зірвала чепець покоївки, розв’язала фартух, скинула взуття й опустилася в крісло. А коли відчула, що літає над лісами, містами та океанами, то зрозуміла, що засинає. Вона ширяла над старим світом, який колись був велетенською кулею — круглою, як апельсин. Вона побачила його дуже детально. Відблиски сонця на воді, листя дерев, бульвари — усе це її очі бачили надзвичайно чітко.
Раптом величезний циліндр затьмарив обрій. Капелюх ставав більшим і більшим, а під ним Арчибальд посміхався своєю кисло-солодкою посмішкою. Незабаром він затулив собою весь пейзаж, розгортаючи Книгу Фарука.
— Я вас попереджав, — сказав він Офелії. — Усі ненавидять інтенданта, а інтендант ненавидить усіх. А ви, схоже, вирішили, що будете винятком з правил?
Офелія вирішила, що цей сон їй не подобається, і знову розплющила очі. Попри тепло обігрівача вона тремтіла. Дівчина подмухала на долоні й відчула, який гарячий у неї подих. Напевно, лихоманка. Вона підвелася, щоб знайти ковдру, але ковдрами вже були вкриті Беренільда й тітка Розеліна. За іронією долі в Офелії залишилося тільки довге пальто Торна. Вона не була така горда, щоб ним нехтувати, тож повернулася в крісло й сіла, згорнувшись клубочком під пальтом. Почав бити годинник, але дівчині було несила лічити удари.
У кріслі було незручно, а там, унизу, занадто багато людей. Потрібно було звільнити місце для міністрів з їхніми зухвалими вусами. Вони нарешті замовкнуть? Усі ці розмови заважали Офелії спати. І про що вони торочили? їжа та напої, звісно, тільки ці слова й було чути від них. «Запаси закінчуються!», «Збільшити податок!», «Покарайте браконьєрів!», «Обговорімо це за круглим столом!». Офелія відчувала лише обурення, дивлячись на їхні величезні животи, але ніхто не викликав у неї більшої відрази, ніж Фарук. Саме його існування було помилкою. Придворні лестили йому в очі, дурманили його задоволеннями й смикали за ниточки влади. Ні, тут Офелія таки ніколи не зможе відпочити. Вона хотіла б покинути це місце, вийти на вулицю, на справжню вулицю, зробити ковток вітру, щоб очистити легені, але часу бракувало. їй завжди його бракувало. Вона була присутня на судах, радах присяжних, у парламенті. Вона забивалася в куток, слухала думки того чи того, іноді дивувалася, коли ці ідіоти стрімголов кидались у глухий кут. У будь-якому разі все вирішували цифри. Цифри ніколи не помиляються, чи не так? Потенціал ресурсів, кількість жителів — ось де конкретика.
І якщо маленький товстун вимагатиме більшого, ніж йому належить, то він піде з порожніми руками, тайкома проклинаючи Офелію, потім писатиме на неї скарги — та й по всьому.
Скарги. їх Офелія отримувала щодня. Вона більше не лічила ворогів, але її нестримна логіка все ще була далеко попереду їхнього упередженого розуміння розподілу коштів. Вони вже намагалися посадити їй клерка на хвіст, щоб перевірити, чи насправді вона є такою кришталево чесною. І вони зламали зуби, бо вона довіряла лише цифрам. Не совісті, не етиці, тільки цифрам. Отже, клерк-спостерігач!
Хоча це було дивне визначення, бо Офелія раптом зрозуміла, що вона була саме клерком. Клерком недосвідченим, але з астрономічною пам’яттю та прагненням проявити себе. Молодим клерком, який ніколи не помилявся, чим дуже бісив старого інтенданта. Він дивився на неї, як на настирливу комаху, опортуніста, готового зіштовхнути його вниз сходами й зайняти його місце. Що за телепень! Він ніколи б не здогадався, що за її впертим мовчанням було приховано бажання його схвалення і що принаймні одна людина сумуватиме в день його смерті. Але це сталося набагато пізніше.