На цей час Офелія корчилася від болю. Отрута. Було очевидно, що вона не могла довіряти нікому, крім тітки. Вона помре тут, на цьому килимі? Ні, Офелія була далека від смерті. Вона була просто маленькою дівчинкою, яка цілими днями бавилася з гральними костями, самотня і мовчазна у своєму куточку. Беренільда намагалася всіма способами відволікти її, навіть подарувала їй гарний золотий годинник, але Офелія віддала перевагу гральним костям. Кості були несподівані, повні сюрпризів і не несли неминучого розчарування, як то буває з людьми.
Офелії було не так гірко, коли вона була ще молодша. Вона щодуху бігла будинком Беренільди. Вона намагалася наздогнати підлітка, який улсе набув міцної статури. Він дражнив її, стоячи вгорі на сходах, і показував язика. Це був її брат Ґодфруа. Ну, майже брат, наполовину, бо вона не мала права називати його просто братом. І це було дивно, адже не наполовину хлопчик біг до неї. І не наполовину дівчинка кинулася їй під ноги на повороті коридору, голосно сміючись.
Офелія любила, коли Беренільда запрошувала Ґодфруа і Фрею, навіть якщо вони часом дряпали її своїми кігтями. А втім, вона не любила, коли їхня мати приїжджала й дивилася на неї з огидою. Офелія ненавиділа цей погляд. Він розривав її думки на клапті й катував зсередини, а ніхто нічого не бачив. Офелія плювала в її чай, щоб помститись. Але це вже було після... після того, як мати впала в немилість, після смерті батька, після того, як тітка взяла її під свій захист.
А зараз Офелія грає у свою улюблену гру з Фреєю на насипу тієї рідкісної пори року, коли сонячні промені ще доволі ніжні, щоб ними насолоджуватися. Гра в кості, кості, які вирізав сам Ґодфруа. Фрея їх кидає, приймає рішення про поєднання чисел — «ти їх складаєш», «ти їх ділиш», «ти їх множиш», «віднімаєш», — і далі вона перевіряє за допомогою рахівниці. Сама гра набридає Офелії.
Вона хотіла б, щоб гра була більш насичена, з дробами, рівняннями та ступенями, але захоплення в очах сестри все одно зігріває серце. Коли Фрея кидає кості, вона нарешті почувається живою.
Пролунав дзвінок. Офелія моргнула спантеличено, згорнута клубочком у своєму кріслі. Виплутуючи пас-мочка волосся з окулярів, вона розгублено роззирну-лася навколо. Звідки цей шум? Тінь сплячої Береиіль-ди за завісою балдахіна не рухалася. Полум’я газових ламп рівно шипіло. Тітка Розеліна хропіла на своєму дивані. Офелія не одразу зрозуміла, що дзеленчання йде від телефоиа.
Урешті-решт він замовк, залишаючи в апартаментах глуху тишу.
Офелія важко підвелася з крісла, тіло задерев'яніло, а в голові гуділо, ноги затерпнули. Та лихоманка, напевно, відступила. Вона схилилася над тіткою, сподіваючись побачити, як та нарешті розплющить очі, але вирішила ще трохи почекати; Ґаель сказала, що тітка прийде до тями самостійно, а їй можна вірити. Вона тихо пройшла до ванної, засукала довгі рукави пальта Торна, зняла рукавички, склала окуляри, увімкнула кран і ретельно вмила обличчя. їй потрібно було очиститися від усіх цих дивних снів.
Офелія короткозоро примружилася в дзеркало над раковиною. Пов’язка збилася, а рана на щоці все ще кровила. Коли вона знову наділа рукавички, то побачила дірку на мізинці.
— Он що відбувається часом зі швами, — прошепотіла вона, розглядаючи її уважно.
Офелія сіла на край ванни й стала роздивлятися величезне пальто, у яке була загорнута. Може, вона читала спогади Торна через дірку в рукавичці? Це було пальто дорослого чоловіка, але вона потрапила у його дитинство, там має бути щось іще. Дівчина попорпалася в кишенях і нарешті знайшла те, що шукала, під швом у підкладці. Дві маленькі гральні кості, незграбно вирізьблені вручну. Це з них вона читала сонні спогади.
Офелія подивилася на кості з ностальгією, навіть з певним сумом, а потім опанувала себе й затиснула їх у кулакові. Вона не повинна плутати емоції Торна зі своїми.
Ця думка змусила її насупитися. Емоції Торна? Якщо цей калькулятор їх коли-небудь і мав, то, мабуть, розгубив дорогою. Безумовно, життя не було до нього ласкаве, але Офелія не налаштована йому співчувати.
Вона відкинула пальто з відчуттям, що зняла із себе чужу шкіру. Потім поміняла пов’язку, попленталася до маленької вітальні й подивилася на годинник.