— Я також не хочу бути твоїм родичем, — відрубав Торн.
— Скажімо, я відступлюся від своїх принципів, — провадив Арчибальд, ніби нічого не сталося. — І хочу запропонувати свій захист вашій маленькій нареченій, але за умови, що вона сама про це попросить.
Офелія з подивом звела брови, коли Арчибальд кинув на неї швидкий погляд яскравих очей. Зазвичай з нею поводились як з предметом меблів, і вона більше не очікувала, що хтось поцікавиться її думкою.
— Відхиліть його пропозицію, — наказав Торн.
— Цього разу я погоджуся з ним, — раптом втрутилася тітка Розеліна, грюкаючи блюдцем із чаєм. — Я не хочу, щоб у вас була така погана компанія!
Арчибальд поглянув на неї з відвертою цікавістю.
— Он воно що! Компаньйонка також з Аніми? Мене обдурили під власним дахом!
Анітрохи не ображений, він, навпаки, здавався приємно здивованим. Арчибальд обернувся до Офелії, клацнувши підборами, і розплющив очі, блакитні як небо, так широко, що вони наче захопили все обличчя. Торн і Беренільда уважно спостерігали за дівчиною зі свого дивана, натякаючи таким чином, що від неї чекають відповіді, а не ідіотського мовчання.
Нараз у голові Офелії виникла несподівана для неї самої думка, не схожа на всі інші, властиві їй досі: «Зробіть свій вибір, маленька пані. Якщо сьогодні ви не виборете свою свободу, завтра буде вже пізно».
Арчибальд продовжував невинно дивитися на неї, роблячи вигляд, що це не він вселив у її мізки цю думку. І Офелія вирішила, що він має слушність, що їй зараз треба зробити власний вибір.
— Ви людина без моралі, — промовила вона якомога голосніше. — Але я знаю, що ви ніколи не брешете, а правда — це саме те, що мені потрібно. Я погоджуюся вислухати будь-яку пораду, яку ви мені дасте.
Офелія дивилася Торну просто в очі, вимовляючи ці слова, бо вони були адресовані і йому теж. Вона побачила, як скривилося його обличчя. Арчибальд же продовжував безтурботно всміхатися.
— Гадаю, ми з вами добре порозуміємося, наречена Торна. Із цієї хвилини ми друзі!
Він попрощався помахом циліндра, поцілував Беренільді руку й узяв із собою бідолашного розгубленого єгеря. Щойио посол переступив поріг вітальні, як з передпокою знову хвилею полинули крики та запитання придворних. Щойно тітка Розеліна повернула ключ у дверях, у кімнаті запала тиша. Напружена тривала тиша, у якій Офелія відчула, що її поведінку не схвалюють.
— Мене вражає ваша зухвалість, — обурилася Беренільда, підводячись.
— Мене попросили висловити думку, і я це зробила, — відповіла Офелія так спокійно, як тільки могла.
— Ваша думка? Ви не повинні мати своєї думки. Вашими єдиними думками будуть ті самі, що і в мого племінника.
Закляклий, мов труп, Торн не відводив очей від килима. Його різкий, немов викарбуваний ножем, профіль не виражав нічого.
— Яке ви маєте право публічно виступати проти волі свого майбутнього чоловіка? — вела далі Беренільда крижаним тоном.
Офелія довго не розмірковувала над цим запитанням. Її обличчя було в жахливому стані, там уже не залишилося місця для нових подряпин.
— Це право собі дала я, — впевнено сказала вона. — Маю його відтоді, як почула, що ви мною маніпулюєте.
Здавалося, у прозорих, немов вода, очах Беренільди забурунився вир.
— Як ви смієте говорити з нами таким тоном? — прошепотіла вона, задихаючись від люті. — Ви ніщо без нас, моя маленька бідолашко, геть ніщо...
— Замовкніть!
Беренільда швидко обернулася. Торн промовив наказ громовим голосом. Він звів своє велике тіло з дивана й кинув на тітку такий пронизливий погляд, що вона сполотніла.
— Схоже на те, що її думка дуже важлива. Що ви їй сказали?
Беренільда була така вражена відсіччю, що враз осіклася. Офелія вирішила відповісти за неї. Вона різко піднесла підборіддя, щоб подивитися прямо в око Торнові — те, що з рубцем. У нього були страшенно темні кола під очима, а його світле волосся ще ніколи не було так недбало зачесане. Сьогодні йому добре перепало, але Офелія не могла зі співчуття до нього відкладати на потім розмову.
— Я знаю про Книгу. Мені відомі ваші справжні наміри. Ви мали намір використати шлюб, щоб я передала вам свій дар. Я шкодую, що дізналася про це не від вас.
— І те, про що особисто я шкодую, — пробурмотіла тітка Розеліна, повертаючи Офелії заштопану рукавичку, — так це те, що геть не розумію, про що ви тут торочите.
Торн дивився на свій годинник, ховаючи в ньому погляд, як і щоразу, коли ситуація виходила з-під його контролю. Він закрив кришку, знову відкрив її, але це нічого не змінило: на годинниковій шкалі з’явилася тріщина. Нічого більше не буде, як раніше.