Він торкнувся кашкета на знак прощання і повернувся до своїх ящиків.
Офелія похмуро провела його очима, а потім глянула на свої черевики. Навіщо було взувати абсолютно нову пару? Вони вже були вкриті болотом.
— Зведи вгору підборіддя і не розкисай, — зашипіла Аґата, з якою Офелія стояла під однією лимонно-жовтою парасолькою. — І всміхнися нарешті. У тебе такий вигляд, наче от-от заплачеш! Навряд чи мсьє Торн буде в захваті від твого похмурого личка!
Очевидно, сестра досі не пробачила ту втечу крізь дзеркало — це відчувалося в її голосі. Проте Офелія майже не чула її: вона дослухалася до шелесту дощу, що заглушував несамовиті удари серця...
— Чому б тобі не дати їй дихати спокійно?! — сердито вигукнув Гектор.
Офелія вдячно поглянула на брата, але той уже стрибав по калюжах з її молодшими сестрами, кузенами та кузинами. Вони втілювали дитинство, яке вона хотіла востаннє пережити сьогодні ввечері. Усі ці безтурботні дітлахи прийшли сюди побачити гвинтокрил, а не нареченого. Для них це було рідкісне видовище, справжнє свято.
— Аґата має рацію, — відгукнулася мати з-під своєї величезної червоної парасольки. — Моя дочка дихатиме, коли їй скажуть, і так, як їй скажуть. Чи не так, любий?
Суто формальне запитання адресувалося батькові Офелії, який пробурмотів щось нерозбірливе на знак згоди. Уже лисуватий та сивий, передчасно постарілий, цей бідолаха був розчавлений авторитетом дружини. Офелія не могла згадати, щоб він бодай колись відповів «ні».
Серед натовпу дядьків, тіток, кузенів та племінників вона шукала очима свого дідуся-хрещеного. Він тримався на відстані від парасольок, натягнувши аж до вусів комірець темно-синього плаща. Офелія не чекала від нього чудес, але їй стало краще від підбадьорливого знаку, що він подав їй здалеку.
У її голові коїлося казна-що: тіло не слухалося, а серце билося аж у горлі. Вона воліла б, щоб це очікування під дощем тривало вічно.
Вигуки довкола були, як удари кинджалу:
-Ось!
— Це він!
— Ну нарешті.
Офелія підвела погляд до хмар, її шлунок скрутився вузлом. Темна маса, що силуетом нагадувала кита, пронизала туман і з лиховісним тріщанням розітнула полотно ночі.
Гуркіт гвинтів став нестерпним. Діти верещали від радості. Мереживні спідниці шарпало вітром. Лимонна парасолька Аґати та Офелії здійнялася в небо.
Зупинившись над злітно-посадковою смугою, гвинтокрил скинув линви. Робітники одразу схопили їх і щосили потягнули, щоб аеростат міг спуститися. Вони вдесятьох учепилися за рейки ручного управління, завели гвинтокрил у великий ангар і прив’язали до землі. Для висадки пасажирів поставили трап.
З літального апарата почали виходити члени екіпажу, несучи ящики та мішки з поштою. Уся сім’я з’юрмилася перед ангаром, наче рій мух. Лише Офелія стояла віддалік, мокра як хлющ, з волоссям, прилиплим до щік. Краплі дощу падали на лінзи окулярів. Тепер вона бачила перед собою лише розпливчасту масу суконь, піджаків та парасольок. У загальному гомоні натовпу вирізнявся потужний голос матері:
— Пропустіть його, гей ви, дайте пройти! Любий мій, дорогий мсьє Торн, ласкаво просимо до Аніми. Як же так, невже ви прибули сам, без супроводу? Заради предків, Офеліє! Де ж вона поділася, ця розтелепа? Аґато, мерщій розшукай сестру! Яка жахлива погода, мій бідний друже! Якби ви приїхали на годину раніше, ми зустріли б вас без цього потопу. Дайте ж йому хто-не-будь парасольку!
Офелія вклякла на місці й не могла ворухнутися. Він був там. Чоловік, що мав зруйнувати її життя, був там. Вона не хотіла ні бачити його, ні говорити з ним.
Аґата схопила її за зап’ястя й потягла за собою крізь юрбу родичів. Сп’яніла від шуму та зливи, напівзомліла, Офелія йшла крізь натовп облич, поки не вперлася в груди полярного ведмедя. Запаморочена, вона навіть не відреагувала, коли ведмідь пробурмотів своє крижане «вітаю» десь там, високо над її головою.
— Отже, знайомство відбулося! — вигукнула мати під ввічливі оплески. — А тепер мерщій по фіакрах! Не дай боже застудитися!
Офелію заштовхнули в один з екіпажів. У повітрі ляснула нагайка, екіпаж захитався і рушив у місто. Кучер запалив ліхтар, що осяяв рудуватим світлом обличчя пасажирів. Дощ продовжував торохкотіти по бруківці.
Притулившись у кутку напроти дверей, Офелія зосередилася на цій пульсації води, щоб оговтатися і вийти із заціпеніння. Помалу вона усвідомила, що довкола точиться жвава розмова. Це була її мати, що говорила за десятьох. А де ж ведмідь?.. Теж тут?
Офелія надягла окуляри, укриті краплями дощу. Спершу вона побачила величезний шиньйон своєї матері, який розметався по спинці сидіння фіакра, потім воронячий ніс Настоятельки просто себе і нарешті, з іншого боку — ведмедя. Він уперто дивився у вікно, час від часу відповідаючи на материні теревені лаконічним кивком, але не завдавав собі клопоту обмінятися поглядом із супутницями.