Дух родини повільно відірвався від споглядання зірок, розправив м’язи та суглоби й неквапно підвівся. Цікаво, що на зріст вона була вища за самого Торна. Артеміда пильно дивилася в очі незнайомця, що увірвався і втрутився в її спостереження, однак він навіть не змигнув під її важким поглядом.
Минуло кілька років, відколи п’ятнадцятирічна Офелія отримала свою першу нагороду з рук Артеміди, але й цього разу зовнішність Духа родини справила на дівчину гнітюче враження. Артеміда аж ніяк не була потворна, але, правду кажучи, краса її здавалася якоюсь моторошною.
Примхливі руді кучері, що нагадували потік розпеченої лави, спадали до самої підлоги, розтікаючись навколо її босих ніг мармуровими плитами. Витонченими формами та грацією вона затьмарила б иайгариіших дівчат ковчега. Її шкіра, така біла й пружна, що з відстані аж ніби мерехтіла, підкреслювала довершені риси обличчя.
Іронія долі полягала в тому, що Артеміда зневажала неймовірну вроду, якою її наділила природа і якій так заздрили юні кокетки. Ця жінка гігантського зросту носила лише чоловічий одяг. Того вечора на ній були червоний оксамитовий сюртук і прості штани трохи нижче колін. Але Офелію бентежили не хлопські манери — дрібний недолік на тлі такої величі. Ні, тут ішлося про щось інше. Врода Артеміди була холодна, байдужа, майже нелюдська. Прорізи її очей, крізь які світилися дві жовті райдуж-ки, пильно дивилися на Торна, не виражаючи жодних емоцій. Ні гніву, ні нудьги, ні цікавості. Лише очікування.
Після мовчання, що, здавалося, тривало вічність, вона обдарувала гостя формальною усмішкою, у якій не було ані тепла, ані ворожості.
— У вас акцент і манери людей з Півночі. Ви нащадок Фарука.
На цих словах вона повільно відкинулася назад. Мармурова підлога за її спиною здійнялася фонтаном і миттєво перетворилася на крісло. З усіх Анімістів, що жили на ковчегу, ніхто не був здатний на такі дива, навіть серед ковалів, які скручували метал самими лише пальцями.
— І чого від мене хоче мій любий брат? — запитала вона своїм хрипким голосом.
Настоятелька зробила крок уперед, присіла в реверансі й відповіла:
— Шлюб, прекрасна Артемідо, ви пам’ятаєте?
Жовті очі Артеміди зупинилися на старій жінці в чорному, перейшли до матері в капелюсі з пір’ям, яка, мов у лихоманці, махала віялом, і нарешті вп’ялися в Офелію.
Дівчина тремтіла, її мокре волосся, ніби водорості, прилипло до щік. Артеміда, яка зараз здавалася лише невиразним і дуже роздробленим образом, доводилася їй пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-прабабусею. А може, і ще на кілька «пра» більше.
Було очевидно, що прабабця не впізнала Офелії. Вона ніколи нікого не впізнавала й давно вже не переймалася запам’ятовуванням облич усіх своїх нащадків, надто ско-роминущих для цієї віковічної богині.
Офелія іноді замислювалася, чи жила Артеміда коли-небудь поруч зі своїми дітьми. Вона не була надто ревною матір’ю: ніколи не залишала своєї Обсерваторії, щоб побути серед дітей, і давно делегувала всі свої обов’язки Настоятелькам.
Однак у тому, що Артеміда мала таку коротку пам’ять, була винна не лише вона сама. Ніщо не затримувалося в її свідомості надовго, події протікали повз неї, не лишаючи сліду. Ця схильність до забуття, безсумнівно, зрівноважувала її безсмертя, слугувала запобіжним клапаном, щоб не впасти в безумство або відчай.
Артеміда не пам’ятала свого минулого, вона жила у вічному теперішньому. Ніхто не знав, яким було її життя до того, як вона заснувала власну династію на Анімі кілька століть тому. Для сім’ї вона завжди була, є і буде там.
Так само відбувалося на всіх інших ковчегах, що мали свого Духа родини.
Офелія нервовим рухом почепила на носа розбиті окуляри. Іноді вона мимоволі ставила собі запитання: «Ким були насправді Духи родини та звідки вони взялися?» Те, що кров такої істоти, як Артеміда, текла в її власних жилах, здавалося Офелії не надто вірогідним, а вона, проте, поширювала анімізм на всю родину, ніколи не спиняючись.
— Так, я пам’ятаю, — нарешті визнала Артеміда. — Як вас звати, моя дівчинко?