Скуйовджене сиве волосся стояло сторчма в нього на голові. Надбрів’ям він затиснув лупу, тому одне око здавалося просто величезним. На руках в архіваріуса були рукавички, а під піджаком — погано випрасувана біла сорочка. Офелія кашлянула ще раз, але звуки фонографа заглушили її. Поринувши у своє читання, архіваріус підспівував опері, утім досить фальшиво. Гула кавоварка, потріскували дрова в печі — будинок Архівів видавав свої звичні звуки. Офелія занурилася в особливу атмосферу, що панувала в цій кімнатці: фальшивий спів старого, вранішнє світло, що просочується крізь штори, шурхіт сторінок, які обережно перегортають, аромат кави й ледь відчутний нафталіновий запах газового ріжка. У кутку стояла шахівниця. Фігури рухалися по ній самостійно, неначе їх переставляли двоє невидимих гравців. Від страху зруйнувати цю знайому картину Офелію охопило бажання нічого не чіпати, залишити речі на своїх місцях, як вони є, і повернутися назад.
Проте вона мусила зробити над собою зусилля і розвіяти чари. Підійшовши до ліжка, дівчина поплескала архіваріуса по плечу.
— О боже милосердний! — вигукнув він, підскочивши на місці від несподіванки. — Ти могла б попередити, перш ніж кидатися на людей отак зненацька?
— Я намагалася, — вибачилася Офелія.
Вона підняла збільшувальне скло, що скотилося на килим, і простягнула йому. Потім зняла пальто, що огортало її з голови до п’ят, розмотала нескінченний шалик і повісила одяг на спинку стільця. Залишився мініатюрний силует, важкі, недбало зачесані каштанові кучері, два прямокутні скельця окулярів і вбрання, що більше пасувало б дамі поважного віку.
— Знову з гардеробної прийшла? — пробурмотів архіваріус, протираючи лупу рукавом. — Що за звичка — приходити із дзеркал, та ще й у неналежний час?! Тобі ж відомо, що в моєї хатини алергія на раптові візити! Дістанеш колись балкою по голові — то знатимеш!
Від буркотіння здригнулися розкішні вуса. Він важко підвівся з ліжка і схопив кавник, бурмочучи щось говіркою, яку на Анімі зберіг лише він. Керуючи Архівами, старий жив увесь у минулому. Навіть тій газеті, що її гортав, було не менше ніж пів століття.
— Горнятко кави, дівчинко?
Архіваріус був не дуже товариський, але щоразу, коли дивився на Офелію, як зараз, очі його починали блищати, наче сьорбнув сидру.
Він завжди був прихильний до своєї внучатої племінниці — і це тому, що з усіх родичів вона була найбільше схожа на нього. Така само, як і він, старомодна, самотня і відлюдькувата.
Офелія хитнула головою на знак згоди. Вона не могла говорити: перехопило горло.
Дідусь налив у горнятка паруючу каву.
— Учора ввечері я говорив телефоном із твоєю матір’ю, — пробурмотів вій. — Вона так затиналася, що я не розібрав і половини з того, що вона теревенила. Але зрозумів найголовніше — що тебе, схоже, нарешті поведуть під вінець.
Офелія кивнула, але нічого не відповіла. Дідуган умить насупив кущисті брови.
— Не хнюп носа, будь ласка. Твоя мати знайшла тобі нареченого, і нема на що скаржитися.
Він подав їй горнятко й рішуче всівся на ліжко, яке під його вагою рипнуло всіма пружинами.
— Сідай. Маємо поговорити серйозно, як хрещений із хрещеницею.
Офелія підсунула крісло до ліжка. Вона вдивлялася в дідуся і його лискучі вуса з відчуттям нереальності, їй здавалося, що перед нею розкривається сторінка його життя і цю сторінку в неї перед очима деруть на шматки...
— Я не знаю, чому ти на мене так дивишся, — промовив він, — та цього разу — ні! Твої опущені плечі, похмурі окуляри, важкі мов камінь зітхання — час віддати все це в архів! (Він розмахував великим і вказівним пальцями, густо вкритими білими волосками.) Ти вже двом своїм кузенам відмовила! Вони були незграбні, як перцеві млини, і потворні, як нічні горщики, — я це визнаю, але кожна твоя відмова ганьбила нашу родину. І найгірше те, що я став твоїм спільником, саботуючи ці домовленості. — Він зітхнув собі у вуса. — Я знаю тебе так добре, наче сам тебе створив. Ти лагідна, як голубка, ніколи не підвищуєш голосу, не вередуєш, але коли йдеться про заміжжя, то твердіша за ковадло! А втім, ти в тому віці, коли треба вийти заміж, подобається тобі хлопець чи ні. Якщо ти не станеш розсудливою, урешті-решт родина зречеться тебе, а я б цього не хотів.
Опустивши очі в горнятко з кавою, Офелія вирішила, що зараз саме слушно взяти слово.
— Вам нема про що хвилюватися, дідусю. Я прийшла не для того, щоб просити вас перешкодити цьому шлюбу.
Тієї ж миті голка фонографа потрапила в пастку подряпини й кімнату заповнило відлуння сопрано: «Якщо я... Якщо я... Якщо я...»