— Якщо обов’язки вимагають вашої присутності вдома, повертайтеся, мсьє. Я вас не затримую.
Її вуста ворухнулися самі, поза її волею, промовляючи ці слова. Вони пролунали майже нечутно — через застуду Офелія ледь могла говорити, — але справили такий ефект, немов на кухні розлігся удар грому. Батька аж перекосило, мати спопелила її поглядом, тітка Розеліна ледь не похлинулася чаєм, а двоюрідний дідусь зайшовся в нападі нестримного чхання. Ні на кого з них Офелія навіть не глянула, спрямувавши всю увагу на Ториа, який уперше від часу їхнього знайомства відверто й прямо зміряв її поглядом. Довжелезні ноги, мов пружила, одним рухом підкинули його з табурета. Крізь потріскані окуляри вона бачила трьох Торнів. Три високі постаті, шістко примружених, гострих, мов леза, очей, тридцять стиснутих у кулаки пальців. Забагато для одного молодика, нехай навіть велетня...
Офелія чекала вибуху.
— Це що. відмова? — просто запитав він натомість гучно й невдоволено.
— Звісно, ні, — обурилася її мати, випинаючи величезні груди. — Її слово нічого не важить, мсьє Торн. Вона поїде з вами, куди скажете.
— А моє слово щось важить?
Ці слова промовила гірким, ущипливим тоном Розе-ліна, яка сиділа, невдоволено втупившись у порожню чашку з-під чаю. Розеліна була тіткою Офелії, але передусім — її хрещеною, а відтак і компаньйонкою. Бездітна вдова, звісно ж, мала супроводжувати хрещеницю на Полюс і наглядати за нею аж до весілля. Ця не першої молодості жінка з конячими зубами, худа, як мішок з кістками, і страшенно нервова, носила своє волосся в шиньйоні, як і мати Офелії, але її версія цієї зачіски скидалася радше на подушечку для шпильок.
— Не більше, ніж моє, — пробуркотів двоюрідний дідусь собі у вуса, зминаючи газету. — Хоч там як, а в цій родині вже взагалі ніхто не питає моєї думки!
Мати вперлася кулаками у свої неосяжні стегна.
— Прошу вас, не зараз!
— Ми просто рухаємося трохи швидше, аніж планували спочатку, — втрутився батько, звертаючись до заручених. — Дівчинка зніяковіла, але це минеться.
Навіть не глянувши на нього, Офелія і Торн міряли одне одного поглядами — вона сиділа з гарячим шоколадом, а він озирав її з висоти свого велетенського зросту. Офелія не хотіла поступатися, тож не відверталася від холодних металевих очей цього чоловіка, але, трохи подумавши, вирішила, що провокувати його нерозумно. У її становищі краще мовчати. Все одно вона не мала вибору.
Опустивши голову, Офелія намастила собі маслом ще один тост. Коли Торн опустився на табурет, огорнувши себе хмаркою тютюнового диму, усі полегшено зітхнули.
— Негайно пакуйте речі, — просто сказав він.
Для нього справу було закрито. Але не для Офелії. З-під хмари свого волосся вона кинула на нього погляд, яким обіцяла так само ускладнити йому життя, як він — їй.
Торн знову вдарив її поглядом сірих і холодних, мов лезо, очей.
— Офеліє, — додав він, не всміхаючись.
Із цих похмурих вуст її ім’я, вимовлене з грубим північним акцентом, пролунало дуже різко. Офелії стало гидко. Склавши серветку, вона вийшла з-за столу, тихо піднялася сходами й замкнулася у своїй кімнаті. Притулившись спиною до рами дверей, вона не ворушилася, не плакала й навіть не кліпала очима, але всередині неї все волало. Чутливі до гніву господарки меблі затремтіли, немов у нападі нервових конвульсій.
Дівчина, здригнувшись усім тілом, напрочуд сильно чхнула, і чари розвіялися: меблі знову стали цілком непорушно. Навіть не провівши гребенем по волоссю, Офелія влізла в наймоторошнішу свою сукню: сіру й строгу, з корсетом — музейний раритет. Вона сіла на ліжко, запихаючи босі ноги в чоботи. Шалик смикнувся і почав плавно повзти, обвиваючись навколо шиї, мов змій.
У двері постукали.
— Заходьте, — ледь вимовила Офелія крізь закладений ніс.
У прочинених дверях показалися вуса двоюрідного дідуся.
— Можна, дівчинко?
Вона підтакнула з-за хусточки й побачила, як великі дідусеві чоботи прокладають собі шлях між купами ковдр, перин та подушок, розкиданих на килимі.
Дідусь жестом підкликав до себе стілець, і той слухняно наблизився, перебираючи ніжками. Старий опустився на нього.
— Бідосе моя, — зітхнув він. — Цей молодик — останній наречений, якого я тобі бажав би.
— Знаю.
— Тобі знадобиться багато відваги. Була розмова з На-стоятельками.
— Була розмова з Настоятельками, — повторила Офелія.
«Але останнє слово скажуть не вони», — подумки додала вона, хоча й не мала жодного уявлення про те, на що сподівається. На превеликий подив Офелії, двоюрідний дідусь розсміявся, указуючи на настінне дзеркало.