— Пам’ятаєш свій перший перехід? Ми вже думали, що ти так і застрягнеш: одна нога смикається тут, а друга проривається крізь дзеркало моєї сестри! Найдовша ніч у нашому житті... Тобі тоді ще й тринадцяти років не виповнилося.
— Для мене це мало свої наслідки, — зітхнула Офелія, глянувши на руки, що крізь потріскані окуляри здавалися пошматованими.
— Саме так. — Двоюрідний дід раптом подивився на неї дуже серйозно. — І менше з тим, це тобі не завадило розпочати знову й знову потрапити в пастку, аж поки ти второпала, що до чого. Дзеркалопрохідці рідкісні в нашій родині, дівчинко, а знаєш чому?
Офелія підняла повіки, глянувши на нього з-під окулярів. Вони з хрещеним ніколи про це не говорили, хоча саме він передав їй усе, що вона взагалі знала.
— Бо це така собі особлива форма читання? — припустила вона.
Старий поворухнув вусами. Його золотаві очі ледь не вистрибнули з-під вигнутих брів.
— Аж ніяк! Щоб читати предмет, потрібно трохи забути про себе, аби звільнити місце для чужого минулого.
Що ж до проходження крізь дзеркала, то воно неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч. Бач, треба мати в жилах кров, а не воду, щоб прямо глянути собі в баньки. Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж є насправді, нізащо цього не зможе зробити. Ти повинна розуміти: таких людей у світі небагатої
Ці міркування заскочили Офелію зненацька. Вона завжди проходила крізь дзеркала інтуїтивно й не вважала себе особливо відваленою. Двоюрідний дід указав на старий триколірний шалик, геть зношений за всі ці роки. Зараз він ліниво розкинувся в неї на плечах, спочиваючи.
— Це не перший твій голем, еге ж?
— Не перший.
— Той самий, який мало не позбавив нас твого товариства.
По якімсь часі Офелія кивнула. Іноді вона забувала, що цей шалик, який завжди тягнувся за нею, мов шлейф, колись намагався її задушити.
— А ти попри це носиш його й далі, — промовив двоюрідний дід, ляскаючи себе долонею по стегну на кожному слові.
— Очевидно, ви намагаєтеся щось мені сказати. На жаль, я не розумію, що саме, — тихо мовила Офелія.
— Не треба робити таке обличчя, дівчинко, — буркнув дід. — Ти ховаєшся за своїм волоссям, за окулярами, за своїм нерозбірливим мовленням. Живеш разом зі своєю матір’ю, але ніколи не зронила ані сльозинки, не здійняла галасу, хоча я можу прися гнутися, що саме ти найчастіше встрявала в дурнуваті халепи.
-- Дідусю, ви перебільшуєте.
— Від самого народження ти лише те й робила, що шкодила собі, оступалася, розбивала обличчя, могла прищемити пальці, загубитися, — розповідав він, підкріплюючи слова широкими жестами. — Я тобі не просто так це кажу: тривалий час ми думали, що в одній із цих незліченних недолугих пригод твоє життя й обірветься! «Мадемуазель Налітайко-на-стіну» — ось як тебе називали. Послухай мене уважно, дівчинко... — Старий важко опустився на коліна біля ліжка, де безпорадно сиділа Офелія в незашнурованих чоботях. Він шарпнув її за лікоть, немовби для того, щоб краще закарбувати в її пам’яті кожне слово. — Дитинко, у тебе найсильніший характер в усій родині. Забудь, що я казав тобі минулого разу. Воля твого чоловіка зламається в зіткненні з твоєю, от побачиш.
МЕДАЛЬ
Сигароподібна тінь гвинтокрила самотньою хмарою пливла над пасовиськами й водними потічками. Офелія уважно роздивлялася пейзаж крізь навскісні скельця вікон, сподіваючись востаннє побачити сторожову вежу, де зібралася її родина — стояла там і махала хусточками. У голові досі паморочилося. Ледве минуло кілька хвилин після зльоту, і гвинтокрил заходив на віраж, аж тут їй довелося покинути прогулянкову галерею на трипалубнику й бігти на пошуки вбиральні. Повернувшись, вона вже не могла розгледіти Долину: від неї нічого не лишилося, крім далекої тіні під горою.
Годі було навіть уявити невдаліше прощання.
— Гірська дівчина з повітряною хворобою! Твоя мати правду каже: ти ніколи не згаєш нагоди вирізнитися...
Офелія відірвала погляд від панорамного вікна й подивилася на Залу з картами. Її так назвали через прикріплені до стіни планісфери, які відтворювали ламаний рельєф усіх ковчегів. З іншого краю приміщення зелена, як пляшкове скло, сукня Розеліни впадала в око на тлі медово-жовтого оксамиту килимів та крісел. Тітка суворо вдивлялася в карти. Офелія не одразу зрозуміла, що вона вивчає не ковчеги, а якість друку. Професійна деформація: вона займалася відновленням паперу.