Порожні обіцянки, промовлені впівголоса гарній дівчині на вулиці. Тут, у височині, наодинці з безмежжям, так нудно. Удома на нього чекає дружинонька з малими хлоп’ятами. Вони далеко, їх майже не існує. Нові й нові подорожі проминають безслідно. Жінки теж. Нудьга сильніша за докори сумління. Аж тут під чорним плащем зблискує щось біле. Це ніж. Його спрямовано в груди Офелії. Ревнивий чоловік прийшов помститися. Лезо натрапляє на медаль у кишені уніформи, тому смертельний удар відвернуто. Офелії знову нудно. За картковим столом їй випадає троє королів, і під розгніваний лемент у її руках опиняється гарна медаль. Офелія почувається маленькою. Учитель лагідно всміхається їй і викликає стати перед класом. Дає їй подарунок. Він виблискує.
— То як? — весело запитав помічник капітана.
Офелія знову вдягнула рукавички й повернула йому талісман.
— Вас надурили, — пробурмотіла вона. — Це медаль за хороше навчання. Проста винагорода для дитини.
З обличчя Барголомео зникла золота посмішка.
— Перепрошую, мадемуазель. Мабуть, ви щось неправильно прочитали.
— Це дитячий медальйон, — повторила Офелія. — Він не золотий, і йому не більше ніж пів століття. Чоловік, який програв вам у карти, надурив вас.
Тітка Розеліна нервово закашлялася. Не такого подвигу очікувала вона від своєї племінниці. Лікар дуже уважно задивився у свою тарілку. Тори сповненим роздратування жестом почав заводити кишеньковий годинник.
Помічник капітана здавався таким засмученим цією звісткою, що Офелії захотілося втішити його.
— Усе одно це дуже надійний талісман, адже він урятував вас від того ревнивого чоловіка.
— Офеліє! — аж задихнулася Розеліна.
Решта вечері проминула в мовчанні.
Коли всі підводилися з-за столу, Торн вийшов першим, не кинувши жодного люб’язного слова на прощання.
Наступного дня Офелія міряла кроками кабіну гвинто-крила. Прикривши ніс шаликом, вона походжала прогулянковими галереями правого й лівого бортів, пила чай у кают-компанії, нишком, з дозволу Бартоломе, приходила на капітанський місток, у навігаційну або в радіорубку. Найчастіше вона збавляла час, споглядаючи пейзажі. Іноді перед нею розпросторювалася нескінченна синява, скільки сягав погляд, і лише де-не-де виднілося кілька хмаринок. Часом за всіма вікнами розливався вологий туман, а іноді, коли вони пролітали над ковчегом, здіймалися дзвіниці якихось міст.
Офелія звикла до столів без скатертин, кают без пасажирів і порожніх крісел. Ніхто новий не піднімався на борт, гвинтокрил не здійснював посадок. Це не пришвидшувало політ, адже доводилося часто відхилятися від прямого курсу, щоб викидати над ковчегами посилки та сумки з листами.
Офелія походжала майже скрізь, що ж до Торна, то він не витикав носа зі своєї каюти. Вона не бачила нареченого ані за сніданком, ані за обідом, ані за чаєм, ані за вечерею, і гак тривало багато днів поспіль.
Коли в коридорах посвіжішало, а ілюмінатори затягнуло мереживом паморозі, тітка Розеліна проголосила, що її племінниці конче по грібна справжня розмова з нареченим.
— Якщо не розбити лід зараз, потім буде надто пізно, — гріючи руки під муфтою, попередила вона одного вечора, кати вони з Офелією прогулювалися містком.
В оглядових вікнах горіло сонце, що хилилося до заходу. Мабуть, по той бік скла було страшенно холодно. Уламки колишнього світу, надто малі, щоб утворити ковчеги, скувало льодом, і вони мерехтіли посеред неба, мов доріжка з діамантів.
— Яка вам різниця, чи є симпатія між нами з Тор-ном? — зітхнула Офелія, кутаючись у пальто. — Ми одружимося. Лише це й має значення, хіба ні?
— Отакої! За часів, коли я була дівчам, я виходила заміж у більш романтичному настрої, ніж ти.
— Ви наглядаєте за мною, — нагадала їй Офелія. — Ви повинні стежити, щоб не трапилося нічого непристойного, а не штовхати мене в обійми цього чоловіка.
— Непристойного, непристойного... Щодо цього ризиків небагато, — пробуркотіла Розеліна. — Мені здається, що ти не запалила вогню шаленої пристрасті в серці мсьє Торна. Правду кажучи, я ніколи досі не бачила, щоб чоловік докладав стільки зусиль, аби уникати зустрічей із жінкою.
Офелія не змогла стримати посмішку, якої тітка, на щастя, не помітила.
— Віднесеш йому трав’яного чаю, — рішуче промовила раптом вона. — 3 липового цвіту. Липа заспокоює нерви.