— Тітонько, цей чоловік захотів зі мною одружитися, а не я з ним. Не повинна ж я упадати за ним.
— Я не прошу тебе упадати за ним, а просто хочу на майбутнє нормальної атмосфери, щоб можна було дихати. Доведеться тобі докласти трохи зусиль і побути з ним милою.
Офелія дивилася, як тінь у неї під ногами видовжується, розтягується і зникає, поки рудий сонячний диск розчиняється в тумані за вікнами. У її окулярах, що пристосовупалися до зміни освітлення, поступово розвиднилося. Вони вже повністю загоїлися.
— Тітонько, я подумаю про це.
Розеліна взяла її за підборіддя, щоб змусити підвести голову. Як більшість жінок у сім’ї, тітка була вища за Офелію. У капелюшку з хутром, та ще й зі своїми надто довгими зубами вона скидалася вже не на конячку, а на байбака.
— Тут потрібна твоя добра воля, розумієш?
За оглядовими вікнами настав вечір. Офелія вся промерзла, попри те що шалик дедалі сильніше стискав їй плечі. У глибині душі вона розуміла, що тітка має рацію. Поки що нічого не було відомо про життя, яке чекає на них на Полюсі.
Доведеться їй ненадовго забути про своє невдоволення Торном і перекинутися з ним словом.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
У довгому коридорі майже не було чутно делікатного постукування в металеві двері Сутінки огортали Офелію та її тацю, над якою здіймалася пара. Настінні лампи не давали запанувати цілковитій темряві й світили на смугасті шпалери, номери кают і вази з квітами на підставках.
Офелія відлічила кілька ударів серця, дослухаючись до звуків, шо могли пролунати з-за дверей, але ніщо не порушувало тиші, крім далекого ритмічного гуркоту гвинтів. Незграбно стиснувши тацю в одній руш, вона ще двічі постукала. Ніхто не озвався.
Зараз вона із чистим сумлінням могла піти й повернутися пізніше.
Узявши тацю обома руками. Офелія обережно розвернулася й одразу ж відскочила: у спину її штовхнуло дверима, від яких вона ледь встигла відійти. Із чашки вихлюпнулося трохи напою.
Витягнувшись на повен зріст, Торн зміряв її гострим поглядом. Світло в коридорі аж ніяк не пом’якшило різких рис його обличчя — навпаки, шрами здавалися ще глибшими. На стіни впала здиблена тінь його хутряного вбрання.
Офелія знову подумала, що він явно зависокий для неї.
— Чого вам?
Це запитання пролунало аж ніяк не приязно. Грубий північний акцент увиразнював усі приголосні.
— Моя тітка хотіла, щоб я принесла вам чаю, — простягнула йому тацю Офелія.
Розеліні не сподобалася б така відвертість, але Офелія не дуже вміла брехати.
Він стояв прямо, як сталагміт, а руки опустив і навіть пальцем не поворухнув, щоб узяти чашку. Варто було замислитися, може, не такий він уже й зверхній, а просто недоумкуватий.
— Це липовий цвіт. Здається, він допо...
— Ви завжди так тихо говорите? — різко перервав він. — Вас ледь чутно.
Офелія трохи помовчала, а потім відповіла ще тихіше:
— Завжди.
Торн наморщив чоло. Здавалося, він марно шукає в цьому недорослому дівчиську — під важкими темними кучерями, прямокутними окулярами й шаликом — бодай щось варте уваги. Після цих оглядин, які здавалися нескінченними, Офелія зрозуміла, що він хоче увійти до своєї каюти, і відступила вбік, тримаючи тацю з чаєм.
Торнові довелося зігнутися, щоб уберегти голову, коли проходив у двері.
Офелія лишилася стояти на порозі, не знаючи, куди подітися зі своєю тацею. Торнова каюта, як і всі інші на гвинтокрилі, була дуже тісна. Канапа, що розкладалася, перетворюючись на ліжко, багажна сітка, вузенька смужка вільного простору, далі розкладний стіл, письмовий несесер — і все. Офелія і в себе не мала де ступити — просто диво, як Торн сюди протиснувся. Він смикнув за шнур, запалюючи лампочку на стелі, кинув на канапу свою шубу з ведмежого хутра й став біля столу, спершись на нього обома руками. Там лежала купа записників і цілі стоси нотаток. Зігнувшись навпіл над цією дивною писаниною, Тори уже не ворушився. Офелія не знала, читає він чи просто розмірковує. Він немовби забув про неї, але принаймні не зачинив двері в неї перед носом.
Офелія нізащо не стала б дошкуляти чоловіку запитаннями, тому, видихаючи хмарки пари, спокійно й терпляче стояла біля каюти, промерзла до кісток. Вона уважно дивилася на його напружену потилицю, кістляві зап’ястя, що виднілися з-під манжетів, великі лопатки під тунікою,, довгі нервові ноги. Цей чоловік здавався дуже скутим. Йому начебто було незручно в цьому тілі — надто великому, худому й завжди напруженому.