— Просто неймовірної Ти що, досі не готова? — скрикнула закутана в хутро тітка Розеліна, вбігаючи в коридор. — Мерщій збирайся і, якщо хочеш бодай спуститися трапом, не перетворившись на шматок криги, вдягнися тепліше.
Офелія натягнула два пальта, велику шапку, ще одні рукавиці поверх своїх і накрутила на шию свій нескінченний шалик. Урешті вона ледь могла поворухнути руками під усіма цими шарами одягу.
Коли вона підійшла до сходів, із гвинтокрила виносили її багаж. Усередину вривався гострий, наче скалки розбитого скла, вітер, і підлогу миттю замело снігом. Тут було так холодно, що в Офелії аж сльози навернулися на очі.
Незворушно витримуючи подуви шквального вітру, закутаний у ведмежу шубу високий Торнів силует без вагань кинувся у вир бурі. Коли настала черга Офелії ступити на трап, легені обпекло холодом: вона ніби вдихнула лід. Окуляри вмить узялися кірочкою, вона геть нічого не бачила, а поруччя сходів вислизало з-під рукавиць. Кожен крок давався дуже важко. Здавалося, пальці на ногах закам’яніли під шкірою чобіт. Десь за спиною тітка кричала дивитися, куди вона ступає, але її голос губився в подувах вітру. Офелії лише цього й бракувало — вона одразу ж послизнулася і ледь встигла вхопитися за мотузкове поруччя. Одна нога повисла в повітрі. Дівчина не знала й знати не хотіла, на якій висоті зараз ці сходи.
— Потихеиьку спускайтеся, — порадив хтось із членів екіпажу, хапаючи її за лікоть. — Ось так!
На тверду землю Офелія ступила ні жива ні мертва. Вітер проймав її під усіма пальтами й сукнями, шарпав волосся, а шапку здерло з голови. Пальці в грубих рукавицях не слухалися. Офелія спробувала струсити сніг з окулярів, але він уже намертво застиг на скельцях. Щоб роззирнутися навкруги, окуляри довелося зняти. Хоч би куди дівчина спрямувала свій стривожений погляд, нічого не бачила, крім ночі та снігу. Торн і тітка зникли з її очей.
— Руку давайте! — прокричав якийсь чоловік. Задихаючись, вона кудись навмання тицьнула руку, і одразу ж її потягнули на сани, яких вона раніше не помітила. — Тримайтеся!
Офелія вхопилася за якийсь держак. Її закоцюбле від холоду тіло підкидало на нерівній дорозі. За спиною знову й знову ляскав батіг, підганяючи упряжку собак. З-під напівприплющених повік Офелія нібито розрізнила в сутінках якісь освітлені обриси. Ліхтарі. Сани пролетіли крізь місто, двома хвилями відкидаючи сніг на хідники й двері будинків. Здавалося, що ця крижана подорож ніколи не скінчиться, аж тут собаки нарешті сповільнилися. Вона сиділа під хутром, очманіла від вітру та швидкості.
Собаки пробігли великим підйомним мостом.
МИСЛИВСЬКИЙ БУДИНОЧОК
— Сюди! — покликав який чоловік, махаючи ліхтарем. Здригаючись від холоду, простоволоса, Офелія, спотикаючись, вибралася із саней і по кісточки вступила у свіжий сніг. Білий, як вершки, він наче лився за халяви чобіт. Вона могла хіба що здогадуватися, де вони опинилися. Вузьке, оточене насипами подвір’я. Сніг уже не падав, але вітер проймав до кісток.
— Добре вам їхалося, сеньйоре? — запитав чоловік з ліхтарем, виходячи їм назустріч. — Я й не думав, що ви так надовго покинете нас, — ми вже почали непокоїтися. А що це до нас прибуло?
Перед обличчям остовпілої Офелії хитнувся ліхтар. Крізь окуляри вона нічого не побачила, крім розмитого відблиску. Цей чоловік говорив з набагато сильнішим акцентом, ніж Торн, — вона його ледве розуміла.
— Трясця, яке ж воно худе! І на ногах ледь тримається. Сподіваюся, вона тут у нас не розсиплеться. Могли б дати вам дівчину в тілі...
Офелії відібрало мову. Чоловік простягнув руку, явно збираючись помацати її, аж тут йому на голову точним ударом опустилася парасолька Розеліни.
— Геть лапи від моєї племінниці й стежте за язиком, хамло бісове! — обурено промовила тітка з-під свого отороченого хутром капелюшка. — А ви, мсьє Торн, могли б якось зреагувати!
Однак у Торна того й на думці не було. Він уже був далеко: його величезна ведмежа шуба виднілася на тлі світлого прямокутника розчахнутих дверей. Офелія, наче уві сні, почала ступати в залишені ним на снігу сліди й підступила до ґанку.
Тепло. Світло. Килим.
Контраст із тим, що відбувалося надворі, був майже нестерпний. Офелія майже наосліп пройшла довгим передпокоєм та інстинктивно потягнулася до печі, жар якої аж обпікав щоки.
Вона вже почала розуміти, чому Торн вважав, що вона не переживе зиму. Тутешній холод не мав геть нічого спільного з гірським. Офелія ледве дихала: ніс, горло й легені аж палали зсередини.