Офелія здригнулася, коли за спиною в неї загуркотів голос, іще потужніший, аніж у її матері:
— Дошкульний вітерець, еге ж? Давайте мені шубу, любий мій сеньйоре, бо на ній уже сніг починає танути. Чи добре все склалося? Привезли нарешті компаньйонку для мадам? Оце вона, мабуть, занудилася там, на височині!
Ця жінка явно не помітила крихітної постаті, що тремтіла, скоцюрбившись біля печі. Офелії важко було її розуміти — вона також розмовляла з дуже помітним акцентом. «Компаньйонку»? Торн, залишаючись вірним собі, нічого не відповів, тому жінка відійшла так тихо, як могла у дерев’яних черевиках.
— Піду допоможу чоловікові.
Офелія поступово роззиралася навколо. На її окулярах танув сніг, і перед очима проступали різні дивні обриси: зі стій довжелезної галереї шкірилися мисливські трофеї із застиглими очима. Судячи з величезних розмірів, справжні Звірі. Роги лося, що вінчали собою арку дверей, розмахом иагадували крону дерева.
Далі, у глибині помешкання, темний Торнів силует здіймався перед великим каміном. Він поставив свою валізу з килимової тканини біля ніг, ладен будь-якої миті схопити її.
Офелія залишила пічку заради цього каміна: він здався їй більш привабливим. Її просякнуте водою взуття хлюпало на кожному кроці. Сукня також набрала води з розталого снігу й обважніла, мов налита свинцем. Трохи піднявши поділ, дівчина помітила, що на підлозі насправді не килим, а неосяжне сіре хутро. Від побаченого вона похолола. Яка тварина могла за життя сягати таких розмірів, щоб її здерта шкура вкрила таку площу?
Торн жорстким поглядом втупився у вогонь у каміні — він не звернув уваги на Офелію, коли вона підійшла. Він схрестив на грудях руки, а довгі ноги аж посмикувалися від стримуваного нетерпіння, мовби не могли більше лишатися на місці. Він поглянув на кишеньковий годинник, який швидко відбивав час. «Тік-так».
Гріючи руки біля вогню, Офелія думала про те, що сталося з тіткою. Не варто було лишати її надворі на самоті з тим чоловіком з ліхтарем. Дівчина прислухалася: десь нібито лунала суперечка щодо їхнього багажу. Дочекавшись, поки перестануть цокотіти зуби, вона звернулася до Торна:
— Мушу зізнатися, що не зовсім розумію цих людей...
Торн уперто мовчав, і Офелія вже навіть не чекала відповіді, аж тут він врешті розчепив щелепи:
— У присутності інших, за моїм рішенням, ви будете компаньйонками, яких я привіз здалеку, щоб розважати свою тітку. Якщо хочете полегшити моє завдання, стежте за мовою, особливо коли йдеться про вашу супутницю. І навіть не думайте рівнятися на мене, — роздратовано зітхнув він, — бо це викличе підозри.
Офелія аж відступила на два кроки, із сумом полишивши тепло каміна. Торн явно вжив багато заходів, щоб не розголошувати новину про їхній шлюб, і це вже починало тривожити. До того ж вона не могла зрозуміти дивних взаємин Торна із цим подружжям. Вони називали його «сеньйор», і за позірною фамільярністю крилася неабияка поштивість. На Лпімі всі доводилися одне одному якимись родичами, тому не обтяжували себе церемоніалом. Натомість тут у самій атмосфері відчувалася незламна ієрархічна система, суті якої Офелія не розуміла.
— Ви тут живете? — ледь чутно запитала вона з відстані.
— Ні, — знов помовчавши, зволів відповісти Торн. — Це помешкання сторожа мисливських угідь.
Дівчина трохи заспокоїлася. їй не подобався відчутний навіть біля вогню запах, що здіймався над опудалами Звірів.
— Ми перебудемо тут ніч?
Досі Торн уперто стояв боком, обернувши до Офелії свій різко окреслений профіль, але, почувши це запитання, озирнувся і кинув на неї пронизливий погляд. Від здивування риси його обличчя на мить пом’якшилися.
— Ніч? Котра зараз, по-вашому, година?
— Очевидно, більш рання, аніж я думала, — тихенько промовила Офелія.
Її внутрішній годинник вивело з ладу оповите темрявою небо. Хотілося спати, і було холодно, але вона нічого не сказала про це Торнові, щоб не виказувати слабкості перед цим чоловіком, який і так вважав її надто делікатною.
У передпокої раптом розлігся удар грому.
— Вандали! — пролунав обурений голос Розеліни. — Незграби! Хами!
Офелія помітила, як напружився Торн. У галерею з опудалами увірвалася бурякова від гніву тітка в отороченому хутром капелюшку. За нею поспішала дружина сторожа. Цього разу дівчина змогла краще її роздивитися: рожева й кругленька, як лялька, а навколо голови короною лежала золота коса.
— А нащо отак ввалюватися до простих людей з такою машинерією? — обурилася жінка. — За герцогиню себе тут має І