Біля вогнища Розеліна помітила Офелію й одразу тицьнула в неї парасолькою, наче шпагою, закликаючи у свідки:
— Вони розтрусили мою дивовижну, прекрасну швейну машинку! — спалахнула вона. — І як я зараз підшиватиму наші сукні? Як зашиватиму? Я спеціалізуюся на папері, а не на тканині!
— Так, як усі, — зневажливо кинула їй жінка. — Голкою та ниткою, пані!
Офелія запитально поглянула на Торна, не знаючи, як поводитися, але схоже, що ця суперечка про ганчір’я була йому нецікава: він рішуче розвернувся до каміна. Однак напружена поза давала зрозуміти, що неделікатність Розеліни йому неприємна.
— Просто нестерпно! — аж задихнулася від гніву хрещена. — Та ви хоч знаєте, з ким ви... ви...
Офелія поклала руку їй на плече, щоб трохи привести її до тями.
— Тітонько, заспокойтеся, не все так погано.
Дружина сторожа перевела погляд своїх світлих очей з тітки на племінницю. Вона красномовно подивилася на її змокле волосся і недолуге вбрання, схоже зараз на ганчірку.
— Я думала, ви щось більш екзотичне привезете. Пані Беренільді знадобиться чимало терпіння!
— Піди пошукай чоловіка, — різко промовив Торн. — Хай запрягає собак. Ми ще маємо їхати через ліси, і я більше не можу гаяти час.
Тітка Розеліна розтулила свої довгі конячі щелепи, щоб запитати, хто така пані Беренільда, але Офелія поглядом попросила її мовчати.
— Ви не хочете полетіти гвинтокрилом, сеньйоре? — здивувалася дружина сторожа.
Офелія очікувала слова «так»: гвинтокрил вабив її більше за крижаний ліс, але Торн роздратовано відповів:
— Поштового транспорту не буде аж до четверга. Зволікати я не можу.
— Так, сеньйоре, — схилилася перед ним у поклоні жінка.
Шокована Розеліна вчепилася у свою парасольку.
— Мсьє Торн, а нашої думки ви не спитаєте? Я б воліла переночувати в готелі й почекати, доки цей сніг трохи розтане.
Торн схопив валізу, навіть не глянувши на Офелію та її хрещену.
— Сніг не розтане, — просто сказав він.
Вони вийшли на велику криту терасу, неподалік від якої шумів ліс. Офелії знову перехопило дух від холоду, але цього разу вона могла роззирнутися краще, ніж коли вийшла із гвинтокрила. Полярна ніч виявилася не такою темною і непроглядною, як їй тоді здалося. Обважнілі від снігу ялинки гребенем здіймалися на тлі неба кольору індиго, яке мерехтіло, переходячи в ніжну блакить якраз над захисними валами, що відділяли найближче місто від лісу. Так, сонця ніде не було видно, але воно ховалося десь недалеко — здавалося, його можна побачити, зазирнувши за обрій. Закутана в шалик Офелія прикрила ніс хусточкою. Побачивши, які сани для них готують, вона аж здригнулася. Вітер куйовдив шерсть вовкодавів завбільшки з коней. Одна річ — дивитися на Звірів у замальовках Авґустуса і геть інша — у плоті й крові. Тітка Розеліна мало не знепритомніла.
Твердо стоячи на ногах, Торн із жорстким виразом обличчя натягував кучерські рукавиці. Він змінив свою шубу з білого ведмедя на сіру шкуру — не таку важку й велику, — яка щільно облягала його сталеве тіло.
Зараз він відсторонено слухав звіт сторожа — той скаржився на браконьєрів.
Офелія вкотре запитала себе, ким був Торн для цих людей. Йому належав цей ліс, і це давало право на те, щоб йому звітували?
— А наші валізи? — встряла тітка Розеліна, стримуючи клацання зубів. — Ви не покладете їх у сани?
— Вони б нас сповільнювали, — жуючи тютюн, сказав сторож. — Ви не хвилюйтеся, їх відправлять пізніше до пані Беренільди.
Тітка Розеліна не одразу його зрозуміла через акцент і тютюнову жуйку. Йому довелося тричі повторити.
— Жінки не можуть подорожувати без найнеобхід-нішого! — обурилася вона. — А мсьє Торн? Він свою валізу залишив!
— Це зовсім інша річ, — прошепотів ошелешений сторож.
Торн роздратовано клацнув язиком.
— Де вона? — запитав він, демонстративно ігноруючи Розеліну.
Сторож вказав на якусь неясну точку за деревами.
— Рухається вздовж озера, сеньйоре.
— Та про кого ви? — розсердилася тітка Розеліна.
Офелія стояла, закутана шаликом, і також нічого нерозуміла. Геть нічого. Від холоду боліла голова, і це плутало думки. Вона так і не вийшла із заціпеніння, коли сани рушили крізь темряву. Вітер шарпав поли її одягу. Дівчина скоцюрбилася в глибині саней. Її підкидало, наче ганчіркову ляльку. Руками в рукавицях вона притримувала волосся, щоб не хльостало її по обличчю. Попереду Торн правив упряжкою. Його величезна, схилена вперед постать розтинала вітер, як стріла. Неподалік, у темряві, приглушено подзенькували дзвіночки сусідніх саней, що скромно трималися поряд і везли тітку Розеліну та сторожа. Голе гілля дерев навколо розкреслювало пейзаж і сніг. Де-ие-де крізь нього проглядали шматки неба. Офелію постійно підкидало. Вона боролася з тягучим сном, який налягав на неї. Здавалося, що ця поїздка ніколи не завершиться.