Раптом заплутане плетиво з тіней дерев розлетілося на шматки й безмежна, сліпуча, кришталево-чиста ніч розгорнула свій неозорий, розшитий зірками плащ. Офелія широко розплющила очі під окулярами. Вона випросталася в санях, крижаний подих північного вітру шарпнув волосся, а перед очима постало неймовірне видовище.
Над лісом, посеред нічного неба, здіймалася неймовірна цитадель, геть нічим не пов’язана з рештою навколишнього світу. Її вежі купалися в зірках. Це видовище було просто дивовижне. Над землею висів величезний вулик: складне плетиво донжонів, мостів, амбразур, арок і димарів. Її ревно охороняли рови із замерзлою водою — крижані доріжки повиснули в повітрі. Засипане снігом місто простягалося над цією лінією. Тисячі вікон і ліхтарів мерехтіли, ніби сузір’я, відбиваючись у воді озера. Найвища вежа цілила просто в серпик півмісяця.
«Неприступна», — подумала Офелія, приголомшена цим видовищем. Отже, саме цю летючу цитадель малював Авґустус у своєму альбомі?
Торн, який сидів попереду, озирнувся з-за плеча. Його очі, на які спадали світлі пасма волосся, здавалися більш живими, ніж зазвичай.
— Тримайтеся!
Спантеличена Офелія вхопилася за щось, що потрапило під руку. Війнув вітер, нестримний, наче буря, і їй забило дух. Цей вітер підхопив велетенських собак і сани, відриваючи їх від снігу. Істеричний крик тітки здійнявся аж до зірок, що ж до Офелії, то вона не змогла видобути із себе ані звуку. Серце билося так, що, здавалося, от-от вихопиться з грудей. Що вище вони злітали в небо, що швидше рухалися, то важче ставало в шлунку. Вони описали велике коло, яке здавалося так само нескінченним, як волання тітки. У розсипу іскор полоззя саней важко опустилося на вкриті льодом рови. Офелію сильно підкинуло, і вона мало не випала. Собаки нарешті сповільнили біг, а потім упряжка зупинилася перед велетенськими підйомними ґратами.
— Небоград, — коротко пояснив Торн, спускаючись.
Він навіть не озирнувся, щоб подивитися, як там його наречена.
НЕБОГРАД
Офелія мало шию собі не скрутила, роззираючись навсібіч і милуючись монументальним містом, яке сягало зірок.
Дорога, що зміїлася фортечним муром, кілька разів обходила місто по колу, піднімаючись аж до верхівки. Небоград здавався радше дивним, аніж красивим. Вежі різних форм — то роздуті, то стрімкі й тонкі, то немовби якісь розхитані — вивергали дим з усіх своїх коминів. Недбало перекинуті через прірву аркадні сходи аж ніяк не викликали бажання піднятися ними. Вікна — звичайні й вітражні — розцвічували ніч усією палітрою кольорів.
— Я мало не вмерла, — ремствувала за спиною в Офелії тітка Розеліна.
— Обережно, мадам. У цьому взутті ви ніби на ковзанці.
Ледве тримаючись на ногах, тітка Розеліна, якій допомагав іти сторож, намагалася знайти рівновагу на замерзлій поверхні рову. У ліхтарному світлі її обличчя здавалося ще жовтішим, ніж зазвичай.
Офелія теж обережно виставила із саней ногу. Потім пересвідчилася, що взуття не ковзає. І одразу впала на спину.
Що ж до Торна, його чоботи із зазубреними підошвами чудово трималися на товстому шарі льоду. Він почав розпрягати собак, щоб долучити їх до тих, якими опікувався сторож.
— Усе гаразд, сеньйоре? — запитав той, накручуючи собі на кулак шлейки.
— Так.
За одним посмиком віжок упряжка відділилася, втрапила в повітряний канал і зникла разом з ліхтарем у темряві, наче метеор. Розпластана на льоду Офелія провела її поглядом, немовби з нею зникла остання надія повернутися додому. Вона не могла зрозуміти, яким чином запряжені собаками сани могли отак злетіти.
— Допоможіть мені.
Великий прямий силует Торна схилився над санями, що залишилися стояти. Очевидно, він чекав на Офелію. Вона, як могла, пришкандибала, і він указав їй на кілок, який щойно встромив у сніг.
— Треба впертися сюди ногою. За моїм сигналом тисніть щосили.
Дівчина невпевнено кивнула. Вона майже не відчувала пальців на ногах. Коли Торн подав їй сигнал, вона зігнулася і щосили налягла на сани. Досі, запряжені вовкодавами, вони легко рухалися, але тепер, здавалося, вросли в лід. Та побачивши, що полоззя все-таки зрушили з місця, Офелія полегшено зітхнула.