— Іще, — рівним голосом наказав Торн, встромляючи нові кілки.
— Хтось мені нарешті пояснить, що означають усі ці маневри? — невдоволено запитала тітка Розеліна, спостерігаючи за обома. — Чому ніхто не виходить, щоб зустріти нас гідно, як належить? Чому нам приділяють так мало уваги? І чому в мене склалося враження, що вашу родину не попередили про наше прибуття?
Стоячи у своїй темній шубі й намагаючись втриматися на ногах, вона кумедно розмахувала руками. Торн кинув на неї такий недвозначний погляд, що вона прикипіла до місця. У синій напівтемряві його очі зблиснули, наче два леза.
— Тому що, — крізь зуби просичав він. — Мадам, невже так важко поводитися трохи скромніше?
Його похмуре обличчя схилилося над Офелією — він знову подав знак штовхати встромлені кілки. Знову й знову повторюючи цей процес, вони дісталися великого ангара. Вітер розхитував широчезні двері, абияк скріплені ланцюгами, і вони скрипіли. Торн скинув шубу, а разом з нею — і валізу, що висіла в нього на ремені за плечем, і вийняв з неї в’язку ключів. Замки відскочили, ланцюги впали. У темряві рядами стояли сани, схожі на ті, якими вони приїхали. Усередині була споруджена платформа для розгону. Торн затягнув транспортний засіб, на якому вони прибули, усередину, уже не звертаючись по допомогу до Офелії. Він узяв валізу й жестом наказав Офелії з тіткою йти за ним.
— Ви не до головного входу нас ведете, — зауважила тітка Розеліна.
Торн по черзі зміряв обох своїх супутниць важким поглядом.
— Починаючи із цієї миті, — промовив він голосом, у якому вчувалася ледь стримувана буря, — ви йдете за мною, не сперечаючись, не відстаючи від мене, тихо, не човгаючи, узагалі не видаючи жодного звуку.
Тітка Розеліна невдоволено підібгала губи. Офелія промовчала, бо знала, що Торну нецікаво, що вона думає із цього приводу. Вони увійшли всередину цитаделі потай, як злодії. Однак наречений, певно, мав на те свої причини. Вони могли бути хорошими чи поганими, але про це зараз не йшлося.
Торн прочинив важкі дерев’яні двері якогось напівтемного приміщення, де сильно пахло тваринами. У сутінках одразу щось заворушилося. Вони опинилися на псарні. За дерев’яними огорожами скреготали кігті. Величезні носи втягували повітря, із широких пащек лунало повискування. Собаки були такі великі, що Офелії здалося, ніби вона на стайні. Торн присвиснув крізь зуби, щоб заспокоїти їх. Він зайшов усередину металевого вантажного ліфта, почекав, доки гуди піднімуться жінки, прилаштував запобіжні ґрати й взявся за важіль. Під клацання заліза підйомник почав набирати висоту, переміщуючись із поверху на поверх. Кришталики льоду стали хмарками пари: температура підвищувалася. У жилах Офелії заграла кров, і невдовзі це далося їй взнаки. Тепер щоки в неї пашіли, а скельця окулярів затуманилися. Коли підйомник різко зупинився, хрещена ледь стримала крик. Торн відсунув ґратки, склавши їх гармошкою, і вистромив назовні голову на довгій шиї.
— Праворуч. Мерщій.
Цей поверх чомусь дуже скидався на брудну вуличку з де-не-де виламаною бруківкою і занедбаними хідниками, старими оголошеннями на стінах і непроглядним туманом. Повітря відгонило хлібом і прянощами, і ці запахи тривожили шлунок Офелії.
Стискаючи в руках валізу, Торн вів їх безлюдними кварталами, потаємними дорогами й напівзруйнованими сходами. Двічі він штовхав їх у темряву, бо десь удалині проїжджав фіакр чи лунав сміх. Потім він, ухопивши Офелію за зап’ястя, потягнув її, щоб вона прискорила ходу. Кожен крок його довгих ніг був наче два її.
У ліхтарному світлі дівчина дивилася на стиснуті щелепи Торна, його світлі, майже безбарвні очі й уперто насуплене чоло. Вона знову засумнівалася щодо того, чи певне його місце при дворі, якщо він так поводиться. Довгі нервові пальці відпустили її руку — усі вступили на заднє подвір’я будинку, який перебував у жалюгідному стані. Побачивши їх, кіт, що вишукував їжу в баку для сміття, кудись шугонув. Востаннє сторожко роззир-нувшись довкола, Тори заштовхав обох жінок у двері, які одразу ж зачинив і замкнув на два засуви.
Тітка Розеліна аж захлинулася від подиву. Офелія широко розплющила очі під окулярами. Навколо них розкинувся неймовірний парк у сільському стилі. Промені призахідного сонця освітлювали розкішне осіннє листя. Тут не було ані ночі, ані снігу, ані Небограда. Вони вийшли сюди в якийсь незбагненний спосіб. Офелія крутнулася на підборах. Двері, крізь які вони щойно пройшли, недоречно стирчали посеред газону. Здавалося, Торн зітхнув із полегшенням, і вони зрозуміли, що його заборони поки що не діють.