— Це неймовірно, — пробелькотіла тітка Розеліна. Її довгасте сухе обличчя аж трохи округлилося від захвату. — Де ми?
Тримаючи в руках валізу, Торн одразу рушив між рядами в’язів і тополь.
— У володіннях моєї тітки. Добре, якщо ви відкладете інші запитання на майбутнє, — різко промовив він, бо Розеліна вже рота була розтулила, щоб розпитувати далі.
Вони пройшли за Торном у доглянуту паркову алею, обабіч якої каскадами лилися два струмки. Тітка роз-стібнула шубу, насолоджуючись теплим вітерцем.
— Неймовірно, — повторювала вона, зітхаючи й показуючи свої довгі зуби. — Просто неймовірно...
Офелія прочистила ніс. Вона не квапилася висловлювати захват. З волосся та одягу рясно стікала вода, бо сніг, який запорошив її, тепер танув, лишаючи на кожному кроці калюжі.
Дівчина дивилася на траву під ногами, на сяйливі потічки води, на листя, що тріпотіло під леготом, на небо, яке жевріло в надвечір’ї. Вона не могла позбутися відчуття, ніби щось не так. Здавалося, сонце тут не на своєму місці. Газон був надто зелений. З рудих дерев не падало ані листочка. Тут не лунало ані пташиного співу, ані дзижчання комах. Офелія пригадала подорожні нотатки своєї прабабці Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я вражена такою кількістю дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні та уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».
— Не знімайте шуби, тітонько, — пробурмотіла Офелія. — Здається, цей парк несправжній.
— Несправжній? — перепитала ошелешена Розеліна.
Торн напівобернувся. Офелія лише на мить побачила профіль його неголеного пошрамованого обличчя, але в тому погляді зблиснуло здивування.
За мереживом гілок стало видно велику філігранну будівлю. Вона постала перед ними вся одразу на тлі червоного призахідного полотна, коли алея перейшла з буйних нетрів парку в доглянутий симетричний сад. Це був невеликий маєток, оповитий плющем, укритий шиферним дахом і увінчаний флюгерами.
На спіральних сходах кам’яного ґанку, склавши руки на чорному фартуху, стояла стара жінка із шаллю на плечах. Здавалося, вона чекає там цілу вічність. Вбираючи очима гостей, які піднімалися сходами, жінка широко всміхнулася, і навколо вуст розбіглися глибокі зморшки.
— Торне, хлопчику мій, яка я рада тебе бачити!
Попри виснаження, застуду й усі свої побоювання дівчина не змогла стримати подиву. Для неї Торн був будь-ким, але аж ніяк не «хлопчиком». Однак Офелія поморщилася, коли він безцеремонно відмахнувся від старенької з її лагідною метушнею.
— Торне, Торне, хіба ти не поцілуєш свою бабусю? — засмутилася жінка.
— Припиніть, — просичав той.
Він увірвався у вестибюль, лишивши всіх трьох жінок на порозі.
— Безсердечний! — аж задихнулася Розеліна, яка, здається, геть забула про дипломатію.
Однак бабуся вже знайшла собі іншу жертву. Вона м’яла пальцями щоки Офелії, немовби прагнучи оцінити, наскільки пружне в неї обличчя, і мало не розтрощила їй окуляри.
— Отже, на допомогу Драконам прибула свіжа кров, — промовила вона, мрійливо всміхаючись.
— Перепрошую? — пробелькотіла Офелія.
Вона ані слова не зрозуміла із цього привітання.
— Гарне личко, — зраділа стара. — Дуже невинне.
Офелія подумала, що зараз у неї радше дурнувате обличчя. Зів’ялі бабусині руки були вкриті дивними татуюваннями — такими самими, як на руках мисливців з ескізів Авґустуса.
— Перепрошую, мадам, не хочу залити вас водою, — сказала Офелія, прибираючи назад своє мокре волосся.
— Славні наші предки! Та ви дрижите від холоду, бідолашна моя дівчинко! Заходьте, заходьте мерщій, пані. Зараз подамо вечерю.
ДРАКОНИ
Занурившись у гарячу воду, Офелія потроху оживала. Зазвичай вона не любила користуватися чужими ваннами — читання цих осередочків інтимності могло збентежити, — однак цього разу просто насолоджувалася. Пальці на ногах, які від холоду аж задубіли, під водою поступово знову набували кольору людської плоті. Офелія сонним поглядом озирала емальований краєчок ванни, важку посудину для нагрівання води, гобелен, затканий кучерявими квітками лілей, красиві порцелянові вази на консолі. Усе в цьому приміщенні було справжнім витвором мистецтва.
— Мені стало спокійніше на серці й водночас тривожніше, дівчинко моя!
Офелія обернула свої затуманені окуляри до тканинної ширми, за якою, немов у дитячому театрі тіней, вимахувала руками тітка Розеліна. Вона зібрала шпильками свій шиньйончик, обмотала шию перлами й припудрила ніс.