Жінка всміхнулася ширше, і на її молочно-білій шкірі з’явилися ямочки.
— Хоч там як, вам не бракує щирості. Це щось нове для нас, чи не так, мамо?
Розкотистий північний акцент, такий грубий у Тор-нових вустах, надавав цій жінці ще більшої чарівності, бо звучав чуттєво.
Бабуся, яка сиділа на два стільці далі, приязно всміхнулася і кивнула.
— Дошо, я тобі саме це й казала. Ця юна дівчина — втілення простодушної невинності!
— Я геть забула про свої обов’язки! — скрушно промовила молода жінка. — Навіть не представилася вам! Беренільда, Торнова тітка. Я люблю його, як сина, і не маю найменшого сумніву, що й вас полюблю, як рідну дочку. Можете говорити зі мною, як з матір’ю. Сідайте, мила дівчинко, і ви, мадам Розеліио.
І лише втупившись у тарілку супу, Офелія усвідомила, що навпроти неї Торн. Він так сховався в затишній напівтемряві, що вона не одразу його помітила.
Її наречений змінився до невнізнання.
Світла грива вже не нагадувала буйні бур'яни. Він поголив щетину, яка раніше вкривала щоки, але залишив борідку, що формою нагадувала якір. Важка дорожня шуба поступилася місцем темно-синьому піджаку з високим коміром. З-під рукавів визирали манжети бездоганно білої сорочки. У цьому одязі високе й худе Торнове тіло здавалося ще більш вугластим, але зараз він принаймні був схожий на джентльмена, а не на дику тварину. На ланцюжку годинника й на запонках танцювали відблиски свічок.
Однак його довгасте обличчя з гострими рисами аж ніяк не стало приязнішим. Опустивши повіки, він уперто дивився на свій гарбузовий суп. Здавалося, подумки він лічить ложки, які підносить до губ.
— Торне, щось тебе не чути! — зауважила красуня Беренільда, беручи до рук кубок з вином. — А я собі сподівалася, що від легкого дотику жіночності ти станеш красномовнішим.
Піднявши погляд, він різко позирнув не на тітку, а на Офелію. З його очей, схожих на грозове небо, досі не зник вогник виклику. Два шрами — один на скроні, другий на брові — страшенно дисонували зараз із його виголеним обличчям.
Торн повільно обернувся до Беренільди.
— Я вбив людину.
Він промовив ці слова між двома ложками супу — недбало, ніби щось банальне. З окулярів Офелії збіг колір. Розеліна поруч із нею похлинулася і мало не знепритомніла. Беренільда спокійним жестом поставила на мережану скатертину свій кубок з вином.
— Де? Коли?
Офелія запитала б інше: «Кого? Чому?»
— На летовищі до відправлення на Аніму, — рівним тоном відповів Торн. — Зловмисник підіслав мені якогось знедоленого. Після цього довелося вирушити трохи раніше.
— Ти правильно вчинив.
Офелія закам’яніла на своєму стільці. Невже це кінець розмови?
«Отже, ти вбивця. Чудово, передай сіль...»
Беренільда помітила її реакцію.
— Очевидно, ми здаємося вам страшними, — прошепотіла вона, плавним жестом прикривши рукавичку Офелії своєю вкритою татуюваннями рукою. — Бачу, ви не в курсі. Мій племінник, як завжди, не став обтяжувати себе поясненнями...
— Якими ще поясненнями?! — обурилася Розеліна. — Ніколи ще не йшлося про те, щоб моя хрещениця взяла шлюб зі злочинцем!
Беренільда глянула на неї ясними, як прозора вода, очима.
— Мадам, ідеться аж ніяк не про злочин. Ми повинні захищатися від суперників. Боюся, багато придворних аристократів дуже несхвально ставляться до союзу між нашими двома родинами. Посилення одних розхитує позиції других, — мило всміхнулася вона. — Найменше порушення рівноваги в розстановці сил дає поштовх інтригам і вбивствам.
Офелія була ошелешена. Це і є придворне життя? Вона у своїй наївності раніше уявляла собі королів і королев, які проводять дні у філософських бесідах та грі в карти.
Тітка Розеліна, здається, теж упала з небес на землю.
— Світлі наші предки! Ви хочете сказати, що це тут звична річ? Ви отак просто спокійно вбиваєте одне одного?
— Не так просто, як здається, — терпляче проказала Беренільда.
До їдальні тихо ввійшли чоловіки у фраках з білими манишками. Не промовивши ані слова, вони прибрали супові тарілки, поставили на стіл рибу й зникли, тричі вклонившись. Нікому за столом навіть на думку не спало представити їх Офелії. Невже всі ці люди, які жили в будинку, не належали до родини? Отже, це слуги? Позбавлені власної особистості невидимки?
— Річ у тім, — правила далі Беренільда, спираючись підборіддям на сплетені пальці, — що наш спосіб життя дещо відрізняється від заведеного на Анімі. Існують родини, до яких наш Дух Фарук прихильний, а також ті, хто втратив його прихильність або ніколи її не мав.