— Ні, — стримано відповіла вона, — я не знаю, що про них розповідають, і мене це не цікавить. Мені потрібні серйозні документи. Єдине, чого я хочу, — це доступ до архівів.
Дідусь, відновивши й другу тарілку, поставив її сушитися. Кімната сердито зарипіла балками: поганий настрій архіваріуса передавався всій будівлі.
— Я тебе не впізнаю! Такі вибрики з кузенами, а тепер, коли тобі сватають якогось варвара, ти покірно змирилася!
Офелія, заплющивши очі, завмерла з губкою в одній руці й горнятком у другій. Приплющивши повіки, вона за їхньою темрявою вдивлялася в глибини власної душі.
Покірно змирилася? Щоб погод итися, треба прийняти ситуацію, а щоб її прийняти, треба розуміти, що до чого. Натомість Офелія жодної гадки про це не мала. Кілька годин тому вона навіть не знала, що стане нареченою. їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні й більше не належить собі. Коли вона наважувалася подумати про майбутнє, то нічого там не бачила, крім сзщільної невідомості. Приголомшена, розгублена, збита з пантелику, зараз вона скидалася на пацієнта, якому щойно повідомили про смертельну хворобу. Але вона не змирилася, ні.
— Ні, ця маячня просто не тримається купи, — заповзявся переконувати Офелію дідусь. — Та й узагалі, що він тут робитиме, цей чужинець? У чому полягає його інтерес? Не ображайся, дівчинко, але ти не найбільш жаданий листок на нашому генеалогічному древі. Це я до того, що ти керуєш лише музеєм, а не ювелірною майстернею!
Офелія випустила з рук горнятко — не через те, що злилася чи нервувала, а через свою вроджену незграбність. Предмети постійно вислизали в неї з рук. Дідусь до цього звик і завжди ладнав речі, які вона ламала.
— Гадаю, ви не зовсім зрозуміли, — жорстко відповіла Офелія. — Цей чоловік не збирається жити на Анімі, це я маю переїхати до нього на Полюс.
Тепер уже старий сам впустив тарілки, які прилаштовував на сушарці, і вилаявся на своєму давньому діалекті.
Яскраве світло лилося з вікна в комірчину так щедро, ніби то була вода. Сонячні зайчики танцювали на бильцях ліжка, на корку графина, на програвачі. Офелія не розуміла, чому це сонце так розходилося: воно було геть недоречне в їхній розмові. У його сяйві сніги Полюса здавалися такими далекими й нереальними, що Офелії і самій не вірилося в їх існування.
Вона зняла окуляри, протерла їх фартухом і знову машинально почепила на ніс, наче вони могли допомогти їй краще побачити невиразне майбутнє. Скельця, які щойно стали прозорими, знову набули свого сірого забарвлення. Ці старенькі окуляри були продовженням Офелії: підлаштовувалися під її настрій.
— Бачу, мама забула сказати вам найважливіше. Про заручини із цією людиною домовилися Настоятельки. І наразі лише вони знають деталі шлюбного контракту.
— Настоятельки?! — аж зірвався голос старого.
Його зморшкувате обличчя пересмикнулося із жаху.
Він нарешті усвідомив, у яку пастку потрапила онука.
— Дипломатичний шлюб, — безсило видихнув він. — Бідолашна...
Він заклав у ніс іще дві дрібки тютюну й чхнув так сильно, що довелося поправити вставну щелепу.
— Бідолашна дитино, якщо в це втрутилися Настоятельки, то нічого вже вдіяти не можна. Але чому? — запитав він, поправляючи вуса. — Чому саме ти? І чому туди?
Офелія помила руки й вдягнула рукавички. На сьогодні досить розбитого посуду.
— Здається, родина хлопця звернулася безпосередньо до Настоятельок, щоб ті допомогли організувати це весілля. Я не знаю, з якої причини обрали мене, а не когось іншого. Хотілося б вірити, що це непорозуміння.
— А твоя мати?
— Тішиться, — гірко прошепотіла Офелія. — Мені запропонували набагато кращу партію, ніж вона сподівалася. — Вона стиснула вуста, на які падала тінь від волосся й окулярів. — Я не маю влади відкинути цю пропозицію. Поїду за своїм майбутнім чоловіком, як мені наказують мої честь та обов’язок. Але цим усе й обмежиться, — завершила вона, рішучим жестом натягуючи рукавички. — Цей шлюб ніколи не буде справжнім.
Дідусь стривожено поглянув на неї.
— Ні, дівчинко моя, забудь про це. Подивися на себе... На зріст ти не вища за стілець, а важиш менше за подушку... Хай би як ти до нього ставилася, раджу тобі ніколи не йти проти його волі, якщо хочеш, щоб були цілі кістки.
Офелія покрутила ручку патефона, щоб завести його, і незграбно поставила голку на край платівки. Кімнату знову наповнили оперні співи.
Вона стояла мовчки, заклавши руки за спину, і порожнім поглядом дивилася на патефон.