Беренільда поблажливо всміхнулася.
— Мадам Розеліно, ви, мабуть, не знаєте, але ваші Настоятельки так не вважають. Приймаючи нашу пропозицію, вони були в курсі справи. Мені дуже прикро, якщо вони вам нічого не пояснили, але довелося діяти цілком таємно, щоб захистити вас. Для всіх нас безпечніше, коли про цей шлюб знає менше людей. Звісно, якщо ви маєте сумніви щодо моїх слів, то вільні написати родині листа, і Торн про нього подбає.
Обличчя хрещеної під тугим шиньйоном сполотніло. Вона так учепилася в столові прибори, що аж руки в неї затремтіли. Тицьнувши виделкою в тарілку, Розеліна, здається, навіть не помітила, що вже встигли прибрати лосося і поставити перед нею карамель.
— Я не дозволю, щоб мою племінницю вбили через ваші оборудки!
Її голос зірвався на пронизливий, мало не істеричний крик. Офелію це так приголомшило, що вона забула про власну тривогу. Саме тієї миті вона усвідомила, якою самотньою і покинутою почувалася б тут без буркотливої старої тітки.
— Немає причини хвилюватися, — збрехала вона, силкуючись говорити переконливо. — Якби Настоятельки вважали, що мені загрожує аж така небезпека, то не дали б згоди.
— Тут людину вбили, дурненька!
На це Офелія не мала що відповісти. їй, так сама як і Розеліні, аж ніяк не сподобалося почуте, але, впадаючи в розпач, вони б нічого не змінили. З притиском подивившись у Торнові очі, що звузилися, перетворившись на два леза, вона поглядом вимагала пояснень.
— У мене при дворі чимало ворогів, — жорстко промовив він, — а світ не навколо вашої племінниці обертається.
Беренільда глянула на нього, трохи здивована, що він заговорив.
— Навіть якщо лишити осторонь міркування про шлюб, ситуація справді від самого початку делікатна, — визнала вона.
— Ще б пак! Якщо цей скажений убиває все живе, цілком зрозуміло, чому навколо нього немає натовпу друзів, — докинула Розеліна.
— Кому ще карамелі? — поспіхом втрутилася бабуся, хапаючи вазочку.
Ніхто не відповів. У мерехтінні свічок згаснуло сяйво очей Беренільди. Торн зціпив зуби. Офелія кусала собі губу, розуміючи: якщо тітка зараз не стулить рота, її змусять замовкнути в інший спосіб.
— Пробачте, будь ласка, нашу нестриманість, — пробурмотіла вона, схилившись до Торна. — Ми трохи знервовані, бо втомилися з дороги.
Розеліна хотіла заперечити, але Офелія під столом притиснула їй ногу, не відводячи погляду від Торна, і продовжила:
— Моя хрещена просить пробачення, і я також. Зараз я розумію, що всі заходи, до яких ви вдавалися, просто мали на меті убезпечити нас, і вдячна вам за це.
Вигнувши брову, Торн уважно вдивлявся в неї. Ложка в його руці завмерла в повітрі. Він добре зрозумів, що криється за подякою Офелії — показна люб’язність, не більше. Відклавши серветку, дівчина покликала з-за столу Розеліну, яка аж задихалася.
— Гадаю, нам з тітонькою треба відпочити.
Беренільда схвально всміхнулася Офелії з глибини свого крісла.
— Уранці голова завжди ясніша, — філософськи мовила вона.
КІМНАТА
Офелія підвела скуйовджену голову з подушки, розтуливши обважнілі від сну повіки. Її щось розбудило, але вона не знала, що саме. Розтягнувшись на ліжку, вона вдивлялася в неясні контури кімнати. За парчевою завісою балдахіна ледь видно було свинцеве перехрещення віконної рами. Затуманені шибки світлішали: до ранку лишилося зовсім трохи.
Офелія заснула не одразу. Вона все життя прожила в одній кімнаті з братом і сестрами, тому їй незвично було опинитися на самоті в незнайомому місці, та й розмова за вечерею аж ніяк не могла налаштувати на сон.
Дівчина уважно вслухалася в тишу, посеред якої годинник на каміні ритмічно відбивав час. Що ж могло її розбудити? Аж тут раптом у двері тихенько постукали. Отже, їй не наснилося.
Коли Офелія відкинула перину, від холоду аж дух перехопило. Вдягнувши поверх нічної сорочки вовняну кофтину, вона ступила килимом до дверей, налетівши на ослінчик для ніг, і повернула ручку.
— Не кажіть, ніби я вас не попереджав, — гримнули на неї.
Довжелезне пальто, чорне, як смерть, ледь вирізнялося на тлі темряви, що панувала в коридорі. Без окулярів Офелія радше вгадала, аніж упізнала, що перед нею стоїть Тори. Що ж, вій справді вмів зав’язати розмову...
Ще сонна, вона здригнулася від крижаного протягу, яким віяло з дверей. Треба було зібрати себе докупи.
— Я вже не можу відступити, — урешті пробурмотіла вона.