На гарне обличчя Беренільди лягла усмішка.
— Ви така мила! Ви мені подобаєтеся.
Офелія, сидячи в заболочених чоботах, скуйовджена, почувалася селянкою перед цією розкішною світською пані. Сповненим ніжності жестом Беренільда поклала п’яльця на коліна й узяла вдягнені в рукавички руки Офелії у свої.
— Уявляю, як неспокійно вам, люба моя дівчинко. Усе це таке нове для вас! Обов’язково діліться зі мною всіма своїми тривогами, як з рідною матір’ю.
Офелія не стала їй казати, що рідна мати, напевно, остання людина у світі, з якою вона поділилася б тривогами. Та й узагалі вона хотіла не вилити душу, а отримати конкретні відповіді на запитання. Беренільда майже одразу відпустила її руки й вибачилася:
— Перепрошую. Іноді я забуваю, що ви чтиця.
Офелія не одразу зрозуміла, що тут не так.
— Мадам, я нічого не можу прочитати, коли в рукавичках. І навіть якщо я їх зніму, ви можете спокійно брати мене за руки. Я читаю не живих істот, а лише предмети.
— Надалі я знатиму.
— Ваш племінник сказав мені, що працює в інтендантській службі, а в якій саме галузі?
Беренільда широко розплющила очі, величезні й сяйливі, мов коштовні камені, і на всю кімнату розсміялася, наче кришталь забринів.
— Я бовкнула якусь дурницю? — здивувалася Офелія.
— Та ні, це Торн у всьому винен, — промовила Беренільда, досі не відсміявшись. — У цьому він увесь: ощадливий у словах і в хороших манерах!
Вона витерла воланом на сукні краєчки очей і заговорила серйозно.
— Варто вам знати, що він працює не в «інтендантській службі», як ви сказали. Він суперінтендант сеньйора Фарука й відає фінансами Небограда та всіх провінцій Полюса.
Окуляри в Офелії стали блакитними, і Беренільда лагідно кивнула.
— Так, люба, ваш майбутній чоловік — головний скарбник королівства.
Офелії знадобився час, щоб осмислити цю новину. Важко було уявити цього простацького, похмурого дикуна чиновником-високопосадовцем. І чому таку непоказну із себе дівчину, як оце вона, мали намір видати за цього чоловіка? Тепер їй здалося, що цим шлюбом карають не її, Офелію, а Торна.
— Мені важко уявити своє місце у вашому клані, — зізналася вона. — Чого ви очікуєте від мене, крім дітей?
— Про що це ви? — здивувалася Беренільда.
Офелія сховалася за своєю незворушною, трохи наївною маскою, але для себе подумки відзначила цю дивну реакцію. Вона ж нічого такого не спитала, еге ж?
— На Анімі я мала музей, — тихенько пояснила вона. — Може, тут від мене сподіваються такої ж роботи чи якоїсь подібної? Я б не хотіла жити у вашому затінку, ніяк не проявляючи себе.
Офелія зараз намагалася домовитися про можливість діяти самостійно. Беренільда замислено поглянула своїми гарними вологими очима на книжки з картинками в шафі.
— Музей? Так, мабуть, це заняття було б цікаве. Тутешнє життя жінки часто вганяє її в нудьгу. Нам не доручають нічого відповідального, як у вас. Повернімося до цієї розмови, коли буде усталено ваше місце при дворі. Тут квапитися не можна, люба моя дівчинко...
Якщо Офелія і поспішала кудись, то аж ніяк не в лави цієї аристократії. Насправді вона знала про неї лише те, що прочитала в щоденнику («Ми проводимо цілі дні, граючи в карти й гуляючи садами»), і це анітрохи не вабило її.
— А як усталити це місце при дворі? — трохи занепокоїлася вона. — Мені доведеться брати участь у світських заходах і віддавати шану вашому Духу родини?
Беренільда знову взялася за вишивання. У спокійній заводі її погляду промайнула тінь. Голка протикала полотно вже не такими граційними рухами. Офелія, сама не знаючи як, скривдила її.
— Ви бачитимете сеньйора Фарука лише здалеку, дитино. Що ж до світських заходів, то так, але не зараз. Ми почекаємо вашого весілля наприкінці літа. Ваші Настоятельки просили неухильно дотримуватися традицій — зачекати рік від заручин до весілля, щоб ближче познайомитися з вами. Крім того, — додала Беренільда, трохи насупившись, — це дасть нам трохи часу, щоб підготувати вас до появи при дворі.
Офелії незручно було сидіти в кріслі, заваленому подушками, і вона підсунулася до краєчка й поглянула на свої заболочені чоботи, що визирали з-під нічної сорочки.
Її підозри справджувалися: Беренільда щось приховувала. Звівши голову, дівчина ковзнула поглядом у вікно. Сонце проймало ранковий туманець золотими стрілами своїх променів. Під деревами лягали тіні.