— Отже, цей парк, ця кімната, — прошепотіла Офелія, — це оптичні ефекти?
Беренільда потягнула за голку, незворушна, мов річкове озеро.
— Так, люба моя дитино, але це не моє творіння. Дракони не вміють плести ілюзії, це радше спеціалізація клану суперників.
«Однак Беренільда успадкувала від них цей маєток, — подумки завважила Офелія. — Може, вона з ними не так уже й погано ладнала?»
— А яка здібність у вас, мадам?
— Яке нескромне запитання! — трохи обурилася Беренільда, не відводячи очей від п’ялець. — Хіба в жінки запитують про вік? Мені здається, що розповідати вам про все це має радше ваш наречений...
Офелія зробила безпорадну міну, і Беренільда, розчулено зітхнувши, сказала:
— Торн справді безнадійний! Я так розумію, що він лишив вас блукати в сутінках й анітрохи не подбав про те, щоб задовольнити вашу цікавість.
— Ми обоє не дуже балакучі, — зауважила Офелія, ретельно добираючи слова. — Однак я з вашого дозволу хочу сказати: здається, я не припала до серця вашому племінникові.
Беренільда дістала з кишені сукні портсигар. За кілька секунд вона вже випустила з губ хмарку блакитного диму.
— Торнове серце, — прошепотіла вона, розкотисто вимовляючи «р». — Міф? Безлюдний острів? Кулька засохлої плоті? Люба моя дитино, я ніколи не бачила його закоханим, якщо це втішить вас.
Офелія пригадала, з яким незвичним красномовством він говорив про свою тітку.
— Вій луже шанує вас.
— Так. - Обличчя Беренільди прояснішало, вона задумливо постукала портсигаром по бонбоньєрці. — Я люблю його, як мати. Гадаю, що Торн щиро мене любить, і це мене тішить, особливо зважаючи на те, що йому це не дуже властиво. Я довго побивалася з приводу того, що він не знається із жінками, тож він гнівається на мене, бо я його трохи присилувала. Ваші окуляри постійно змінюють колір, — весело сказала раптом вона. — Як кумедно!
— Сонце піднімається, мадам. Вони прилаштовуються до освітлення. — Офелія поглянула на Беренільду крізь похмуру сіру плівку, що опустилася на скельця, і вирішила відповісти більш щиро: — А також до мого настрою. Просто я замислилася, чи не очікував Торн собі дружини, більше схожої на вас. А я ж цілковита протилежність його очікуванням.
— Ви боїтеся чи відчуваєте полегшення? — Затиснувши двома пальцями довгу сигарету, Беренільда вдивлялася в обличчя своєї гості, немовби граючи в дуже захопливу гру. — Не треба так морщитися, Офеліє: я не розставляю вам пасток. Гадаєте, я не розумію ваших емоцій? Вашу долю силою пов’язали із чоловіком, якого ви не знаєте, і він виявився палким, наче айсберг. — Вона загасила недопалок у бонбоньєрці й хитнула головою. Біляві кучері затанцювали у вальсі. — Але я з вами не згодна, дитино моя. Тори — чоловік слова, і, гадаю, він просто иамислив собі ніколи не одружуватися. Зараз ви стали на заваді його дрібним звичкам, ото й усе.
— А чому він не хотів одружуватися? Хіба не кожен прагне вшанувати родину, створивши свою власну?
Офелія поправила окуляри на носі, подумки сміючись. Невже це сказала вона?
— Він не міг, — м’яко заперечила Беренільда. — Я це не для того, щоб зачепити вас, але подумайте, чому довелося шукати йому дружину в далеких краях?
— Вам щось подати, мадам?
На порозі кімнати стояв якийсь немолодий добродій, дуже здивований, що вони опинилися в цій частині будинку. Беренільда недбало пожбурила вишивання на подушку крісла.
— Чаю та апельсинових бісквітів! У маленькому салоні. Тут ми не сидітимемо. Про що ми говорили, люба моя дівчинко? — запитала вона, позираючи на Офелію великими бірюзовими очима.
— Про те, чому Торн не міг одружитися. Мушу визнати, що не розумію, як це чоловік не взяв би дружину собі до вподоби.
Промінь сонця зазирнув до кімнати й золотим поцілунком ліг на шию Беренільди. Зблиснули локони, що лежали на її потилиці.
— Він бастард.
Офелія закліпала очима: по той бік шибок зійшло сонце.
— Торн — позашлюбна дитина?
— Його покійний батько, мій брат, мав таку слабкість — учащати до жінки іншого клану, — пояснила їй Беренільда, — і лиха доля судила, щоб сім’я цієї дівки знеславилася.
Бездоганний овал обличчя перекосило на слові «дівка».
«Це не просто зневага, а відверта ненависть», — завважила подумки Офелія.
Беренільда простягнула свою гарну, вкриту татуюваннями руку, щоб дівчина допомогла їй підвестися.
— Торна мало не видворили звідси разом із цією шльондрою, його матір’ю, — продовжила вона вже спокійнішим голосом. — Мій любий братик не придумав нічого ліпшого, аніж померти, не встигнувши офіційно визнати його. Мені довелося застосувати весь свій вплив, щоб зберегти його права. Як бачите, я це зробила належним чином.