Беренільда лунко захряснула за ними двері. Її жорстка посмішка пом’якшилася, погляд з гіркого перемінився на солодкий.
— Ви постійно роздивляєтеся татуювання на руках — і в мене, і вчора в моєї матері. Що ж, люба моя Офеліє, знайте, що це мітка Драконів, відзнака, на яку Торн ніколи не зможе претендувати. Він не жінка з нашого клану, що погоджується взяти шлюб з бастардом, у якого один з батьків знеславився.
Офелія обмірковувала почуте. На Аміні людину, яка завдала сильного удару честі родини, могли приректи на вигнання, але карати весь клан... Торн правду казав: тутешні звичаї аж ніяк не вирізнялися м’якістю.
Удалині пролунало мідне відлуння ударів настінного годинника. Беренільда, яка поринула у власні думки, немовби прокинулася.
— Крокет у графині Інґрід! Я ледь не забула. — Вона схилилася до Офелії, гнучка, висока й оксамитово-м’яка, і погладила їй щоку. — Я не запрошую вас приєднатися, бо ви, мабуть, іще втомлені з дороги. Попийте чаю в салоні, відпочиньте у своїй кімнаті й користуйтеся моєю челяддю, як власного!
Офелія провела поглядом Беренільду, яка під шурхіт сукні віддалялася галереєю меблів-привидів у чохлах.
Дівчина гадки не мала, що таке челядь.
УТЕЧА
« Мамо, тату...»
Нашкрябавши ці два короткі слова, гусяче перо надовго завмерло над аркушем паперу. Офелія просто не знала, що додати. Вона ніколи не мала здібностей до письмових чи усних розповідей, не вміла ані сформулювати те, що безпосередньо зачіпало її, ані точно визначити свої почуття.
Дівчина втупилася в полум’я в каміні. Вона сиділа на хутряному килимі в маленькому салоні, а письмове приладдя розклала на вишитому сидінні ослінчика для ніг, що зараз правив їй замість стола. Поряд на підлозі ліниво крутився її шалик, наче кольоровий змій.
Офелія знову зосередилася на своєму листі й прибрала волосину, що впала на аркуш. їй здавалося, що з батьками дуже важко. Мати своїм характером душила всіх навколо, не лишаючи місця ні для кого, крім себе. Вона весь час теревенила, щось вимагала, махала руками й нікого слухати не хотіла. Що ж до батька, він був лише тихеньким відлунням своєї дружини: завжди погоджувався з усіма її словами, ледве розтуляючи губи й не зводячи погляду зі своїх черевиків.
У цьому листі мати Офелії хотіла побачити виявлення глибокої вдячності й перші придворні плітки, які вона стрімголов кинулася б переповідати. Однак дочка нічого такого не написала. їй і на думку не спіало дякувати родині за те, що її відіслали світ за очі, та ще й на такий ковчег... Що ж до пліток, вона тут нічого не дізналася, і це її аж ніяк не бентежило.
Тому дівчина закидала адресатів стандартними запитаннями: «Як у вас усіх справи? Чи знайшли мені заміну в музеї? Дідусь бодай іноді виходить зі своїх архівів? Чи добре все в сестричок у школі? Хто зараз живе в кімнаті з Гектором?»
На цьому запитанні Офелію раптом охопило якесь чудернацьке відчуття. Вона обожнювала брата, і від думки про те, що він зростатиме далеко від неї, їй стало моторошно. «Годі запитань», — вирішила вона.
Офелія глибоко вдихнула, опускаючи перо в чорнило. Чи варто трохи розповісти про нареченого та взаємини з ним? Вона не мала жодного уявлення про те, що він за чоловік насправді. Неотесаний ведмідь? Чи-новник-високопосадовець? Мерзенний убивця? Людина честі? Бастард, заплямований від самого народження? Забагато визначень, і вона не знала, яке найкраще надається до чоловіка, за якого невдовзі вийде заміж.
Натомість вона повільно написала: «Ми приїхали вчора, подорож минула вдало». Щодо цього вона сказала правду, але не зізналася в головному: у Торновому попередженні на гвинтокрилі, у тому, як вони потай пробиралися до Беренільди, у місцевих кланових сутичках. А ще ж ці двері в глибині парку, якими вони пройшли напередодні. Офелія потім сходила туди й виявила, що вони замкнені. Коли вона попросила ключ, сказали, що не мають права дати його їй. Попри всі реверанси слуг і бездоганне виховання Беренільди Офелія почувалася тут, ніби у в’язниці, і сумнівалася, чи можна про це писати.
— Ось і всеї — вигукнула тітка Розеліна.
Офелія озирнулася. Хрещена, дуже прямо сидячи на стільці за маленьким секретером, відіслала перо на бронзову підставку й склала три аркуші, помережані чорним плетивом літер.
— Ви вже? — здивувалася Офелія.
— Ще б пак! Я мала достатньо часу: цілий день і цілу ніч думала про те, що маю написати. Можеш не сумніватися: Настоятельки знатимуть про тутешні інтриги.