З пера, яке Офелія тримала над аркушем, упала крапля чорнила й розповзлася зірочкою посеред речення. Поклавши на неї промокальний папір, Офелія підвелася. Вона замислено глянула на вишуканий годинник, що кришталево-дзвінко відбивав час на каміні. Ось уже майже дев’ята вечора, а від Торна з Беренільдою досі жодної звістки. За вікном у вечоровому присмерку вже не видно було парку — натомість у склі, ніби в дзеркалі, відбивалося світло каміна та ламп.
— Здається мені, що ваш лист ніколи не потрапить за межі Полюса, — тихо промовила Офелія.
— Що ти таке кажеш? — обурилася Розеліна.
Офелія приклала палець до вуст, просячи говорити тихіше. Підійшовши до секретера, вона взяла тітчин конверт.
— Ви ж чули, що сказала пані Беренільда, — прошепотіла вона. — Ми повинні віддати листи мсьє Торну. Наївно було б вірити, що він не подбає, аби наші листи не стали на заваді їхнім планам.
Тітка Розеліна рвучко підвелася і подивилася на Офелію гострим, трохи здивованим поглядом. У світлі лампи її шкіра здавалася ще жовтішою, ніж була насправді.
— Отже, ми тут на самоті й геть відірвані від світу — це ти намагаєшся мені сказати?
Офелія кивнула. Так, вона в цьому не сумнівалася. Ніхто не приїде сюди по них: Настоятельки не відмовляться від свого рішення. Доведеться вести цю гру самостійно попри всю її складність.
— І ти не боїшся? — розпитувала далі тітка Розеліна, примруживши очі, як стара кішка.
Офелія видихнула хмарку пари на скельця окулярів і протерла їх рукавом.
— Трохи, — зізналася вона. — Особливо боюся того, що нам не розповідають.
Тітка Розеліна стиснула вуста, але навіть так випиналися її конячі зуби. Вона кілька секунд вдивлялася у свій лист, потім розірвала його навпіл і сіла за секретер.
— Чудово, — зітхнула вона, беручи перо. — Я спробую описати все делікатніше, але все це ходіння навшпиньках не дуже добре мені дається.
Офелія теж сіла на свій ослінчик, а тітка сухо додала:
— Я завжди вважала, що ти копія батька: ані характеру, ані власної волі. Бачу, я погано тебе знала, дівчинко.
Офелія довго дивилася на чорнильну пляму посеред сторінки. Від цих слів раптом стало тепліше, хоча вона сама не знала чому.
«Я дуже рада, що тітонька Розеліна тут, зі мною», — написала вона батькам.
— Уже ніч, — зазначила хрещена, кинувши на вікно невдоволений погляд. — А господарі так і не повернулися! Сподіваюся, вони про нас не забудуть. Бабуся дуже мила, але трохи несповна розуму.
— У них справи при дворі, — знизала плечима Офелія.
Вона не насмілилася сказати, що Беренільда збиралася на крокет. Тітка б дуже обурилася, що їхнє товариство проміняли на дитячу забавку.
— Двір! — пирхнула Розеліна, шкрябаючи пером папір. — Цікаве слівце на позначення гротескової вистави, за лаштунками якої актори обмінюються ударами кинджалів. Гадаю, нам пощастило, що ми тут, далеко від цих ненормальних.
Офелія насупилася, погладжуючи свій шалик. Вона не поділяла тітчиної думки. їй було моторошно від того, що їхня свобода пересування обмежена. Спочатку тебе саджають у клітку, щоб захистити, а потім клітка перетворюється на в’язницю. Якщо відсьогодні не взяти майбутнє у власні руки, з неї зроблять жінку, яка сидить замкнена вдома й не має іншого призначення, окрім народжувати дітей для чоловіка.
— Вам щось потрібно, дівчатонька?
Офелія і Розеліна підвели погляди. Торнова бабуся так тихо прочинила стулки дверей, що ніхто й не помітив. Вона була схожа на черепаху: згорблена спина, зів’яла шия, повільні рухи, та ще й поморщене обличчя, що розпливалося в усмішці.
— Ні, дякую, мадам, — відповіла Розеліна, чітко промовляючи кожен звук. — Це дуже мило з вашого боку.
Офелія з тіткою помітили, що не лише їм часом важко сприймати північний акцент — їх також не завжди розуміли. Бабуся іноді здавалася трохи розгубленою, коли вони розмовляли надто швидко.
— Щойно телефонувала дочка, — сказала старенька. — Вона просить у вас пробачення, але її затримали. Вона повернеться завтра вранці. — Бабуся схвильовано похитала головою. — Не до вподоби мені вся ця світська метушня, а дочка вважає, що повинна брати в ній участь. Це безглуздя... — Офелія вловила в її голосі занепокоєння. Отже, для Беренільди також було небезпечно з’являтися при дворі?
— А ваш онук? — запитала Офелія. — Коли він повернеться?
Насправді вона не поспішала зустрітися з ним, і на душі стало легше, коли старенька відповіла: