— Він дуже серйозний хлопець, бідолашна моя дитино! Завжди заклопотаний, не відводить погляду від годинника, поспішає кудись. Ледь встигає поїсти! Швидше за все, ви його бачитимете лише мигцем.
— Ми б хотіли передати йому листи, — сказала тітка Розеліна. — І треба вказати зворотну адресу, щоб родичі могли написати нам відповідь.
Бабуся похитала головою, і Офелії здалося, що вона от-от втягне її в плечі, мов черепаха — у панцир.
Наступного дня, уже по обіді, повернулася Беренільда, впала у велике крісло й наказала, щоб їй принесли кави.
— Обтяжливі придворні обов’язки, люба моя Офе-ліє! — сказала вона, коли та підійшла привітатися. — Ви не уявляєте, як вам пощастило. Передайте, будь ласка.
Офелія взяла з підставки гарненьке дзеркальце, на яке вказала Беренільда, і подала його, ледь не впустивши. Прямо сівши на подушках, Беренільда стурбовано глянула на крихітну, ледь помітну зморшку, що прорізалася на припудреному чолі.
— Я мушу відпочити, бо стану геть страшна.
Слуга приніс каву, якої вимагала Беренільда, але вона з огидою відштовхнула горнятко й втомлено всміхнулася Офелії й тітці Розеліні.
— Мені дуже прикро. Справді дуже прикро, — сказала вона, розкотисто вимовляючи «р», і голос від цього звучав дуже чуттєво. — Я не думала, що так затримаюся. Сподіваюся, ви не дуже нудьгували?
Беренільда запитала це лише для годиться. Попрощавшись, вона замкнулася у своїй кімнаті — тітка Розеліна ледь не задихнулася від обурення.
Далі дні минали так само. Офелія зовсім не бачила нареченого, а Беренільду — тільки мигцем між її виходами у світське товариство. Зустрівши десь у коридорі бабусю, вона обмінювалася з нею кількома люб’язними фразами, а переважну частину свого часу проводила з тіткою. Життя незабаром загрузло в похмурій рутині, наповненій самотніми прогулянками в саду, обідами, де за столом ніхто не промовляв ані слова, читанням довгими вечорами у вітальні та кількома іншими заняттями, щоб розвіяти нудьгу. Єдина помітна подія трапилася, коли привезли валізи. Тітка Розеліна тоді трохи заспокоїлася. Офелія зі свого боку завжди дбала про те, щоб мати покірливий вираз обличчя і не викликати підозри, надто довго походжаючи в глибині парку.
Одного вечора вона дуже рано пішла до своєї кімнати. Коли годинник пробив четверту, Офелія розплющила очі, поглянула на балдахін свого ліжка й вирішила, що час підвестися й розім’яти ноги.
Вона застібнула на собі одну зі своїх старих суконь, що давно вийшли з моди, і накинула чорну пелерину. Під великим каптуром не було видно обличчя — самі лише окуляри. Шалик, який, скрутившись, дрімав у ногах ліжка, Офелія пожаліла й не стала будити. Вона пройшла крізь дзеркало своєї кімнати, вигулькнула із дзеркала у вестибюлі й дуже обережно відімкнула вхідні двері.
Парк надворі огорнула фальшива зоряна ніч. Дівчина ступила на газон, ховаючись під деревами, пройшла кам’яним місточком, перестрибнула через кілька струмків і опинилася перед дерев’яними дверцятами, що відділяли володіння Беренільди від решти світу.
Офелія опустилася на коліна й поклала долоню на стулку дверей. Під час кожної своєї прогулянки парком вона готувалася до цієї миті, шепотіла замковій шпарині лагідні слова, вдихала в неї життя, приручаючи її день у день. Зараз усе залежало від того, чи зможе вона переконати її в тому, що намислила. Саме так треба було поводитися, щоб двері сприймали її як господарку.
— Відчиніться, — упевнено прошепотіла Офелія.
Щось клацнуло. Вона вхопилася за ручку. Двері, що стояли посеред газону самі-одні, крутнулися на петлях. Закутана в пелерину Офелія зачинила двері за собою і ступила в глиб криво вимощеного бруківкою подвір’ячка, востаннє озирнувшись. Важко було повірити, що за старим, покритим тріщииами будинком ховається маєток.
Офелія пірнула в плетиво вуличок, заповнене смердючим туманом, який ледве розвіювало світло ліхтарів. На її вуста лягла усмішка. Здається, уперше за цілу вічність вона могла йти куди заманеться. Про втечу не йшлося, просто хотілося самостійно відкрити для себе світ, у якому доведеться жити. Зрештою, у неї на чолі не написано, що вона Торнова наречена, то чого тривожитися?
Вона заглибилася в темряву порожніх вуличок. Тут було набагато холодніше й вологіше, ніж у парку, але Офелії подобалося дихати «справжнім» повітрям. Позираючи на забиті дошками двері та фасади без вікон, вона думала, чи за ними також ховаються замки та сади. На повороті вона зупинилася, почувши дивний шум. За ліхтарем вітер торсав великий, вставлений у простінок шматок скла, і воно дзеленчало. Вікно. Справжнє вікно. Офелія відчинила його. У рот і ніздрі одразу ринув сніг, каптур зірвало з голови. Відвернувшись, дівчина прокашлялася, затримала дихання і, спираючись обома руками, спробувала пролізти. Половина тіла повисла в порожнечі. Офелія впізнала хаотичний лабіринт із веж, які стирчали під усіма можливими кутами, і карколомні вигини арок, від яких подих перехоплювало, і нагромадження валів, що здіймалися на поверхні Небограда, мов пухирі. Далеко внизу блищала замерзла вода в ровах. А ще нижче, там, куди ледь сягав погляд, вітер колихав білі ялиці. Холод став майже нестерпним. Офелія штовхнула важке скло на місце й знову вирушила в розвідку.