З обережності Офелія зробила свої окуляри темними, а потім посміливішала й схопила з таці, яку тримав слуга, келих, щоб утамувати спрагу. Вона походжала вздовж дзеркальної стіни, готова будь-якої миті розчинитися у власному зображенні, а тим часом сповненим цікавості поглядом дивилася на бал і уважно вслухалася в розмови. А втім, швидко розчарувалася. Люди обмінювалися банальностями, намагалися жартувати й розважатися, фліртуючи. Ніхто не говорив ні про що серйозне, а дехто мав такий сильний акцент, що Офелія взагалі майже нічого не розуміла.
Зовнішній світ, від якого її весь час напрочуд старанно відгороджували, аж ніяк не здавався таким небезпечним, як розповідали. Нехай вона полюбляла спокій і тишу, але корисно було часом побачити нові обличчя, хай і під масками. Кожен ковток шампанського приємно поколював язик. їй подобалося перебувати тут, серед незнайомців, і аж тепер вона зрозуміла, як сильно тиснула на неї атмосфера маєтку.
— Мсьє посланнику! — покликала жінка, яка стояла поряд з Офелією.
Вона була вдягнена в розкішну сукню з фіжмами, а в руці тримала перламутровий лорнет. Офелія, прихилившись до колони, мимоволі подивилася на чоловіка, який ішов у їхньому напрямку — і не змогла відвести погляду. Може, перед нею опинився нащадок посланниці, про яку стільки разів писала прабабця Аделаїда у своїх подорожніх нотатках? Обідраний редингот, мітенки з дірками, рваний капелюх — усе це дуже впадало в око на тлі чужих святкових яскравих костюмів. Він ішов без маски, з відкритим обличчям. Офелія, зазвичай не дуже чутлива до чоловічих чарів, мала принаймні визнати, що він їх не позбавлений. Очі на цьому відкритому й гармонійному, бездоганно виголеному (хіба що, можливо, надто блідому) обличчі, здавалося, дивилися прямо в небо — такі вони були світлі.
Посланник ввічливо схилився перед жінкою, яка покликала його.
— Мадам Ольго, — привітався він, знімаючи капелюх.
Випроставшись, він скоса подивився на Офелію, сягнувши поглядом під її каптур і темні окуляри. У неї ледь не випав з рук келих із шампанським. Вона й оком не змигнула, не відвернулася і не відступила: не можна було виказувати, що вона тут чужа.
Посланник байдуже глянув на неї й обернувся до Ольги, яка тихенько постукала його по плечу віялом.
— Вам невесело на моєму скромному святі? Усамітнилися в кутку, немовби на душі у вас тяжко.
— Мені нудно, — просто сказав він.
В Офелії аж подих перехопило від його відвертості. Пані Ольга засміялася дещо силувано.
— Звісно, куди мені до прийомів у Місяцесяйві! Мабуть, для вас тут надто «пристойно»? — Вона трохи опустила напівмаску, і стало видно очі, які дивилися на посланника із захватом. — Будьте моїм кавалером, — протуркотіла вона. — І тоді вже не нудьгуватимете.
Офелія прикипіла до місця. Її повіки оздоблювало таке саме татуювання, що й у дідугана, якого вона зустріла раніше. Дівчина озирнула натовп, який кружляв у танці навколо. Чи крилася під кожною маскою така сама мітка?
— Дякую, мадам Ольго, але мені вже час, — відмовився посланник, загадково всміхнувшись.
— Он як! Вас чекають деінде? — заінтриговано поцікавилася вона.
— Можна й так сказати.
— У вашому житті забагато жінок! — жартівливо прожебоніла вона й розсміялася.
Посланник усміхнувся ширше. Родимка між бровами надавала його обличчю дивного виразу.
— Ще одна цього вечора...
Зараз, коли Офелія придивилася, його обличчя вже не здавалося таким відкритим. їй спало на думку, що давно вже час повертатися до спальні. Поставивши келих на столик, вона пробралася між гостями, які танцювали. Шурхіт суконь лишився позаду. Офелія гайнула в дзеркальні коридори, маючи намір кинутися в пер-ше-ліпше дзеркало.
Її міцно схопили за плече — вона аж розвернулася на підборах. Навколо закрутилися її відображення, і вона, розгубившись, скоса позирнула на вродливого посланника, який схилився над нею, всміхаючись.
— Я подумав, що не може існувати незнайомого мені жіночого обличчя, — напрочуд спокійно мовив він. — З ким маю честь говорити, мадемуазель?
У САДУ
Офелія опустила голову й пробелькотіла перше, що спало на думку:
— Я служниця, мсьє. Новенька... Щойно почала працювати.
З його обличчя одразу зникла усмішка, а брови поповзли вгору, аж під високий капелюх. Обійнявши Офелію рукою за плечі, він повів її дзеркальними галереями. Офелія розгубилася. У голові промайнула думка, яка мовби не їй належала: не промовляти більше ані слова. Хоч як вона впиралася руками й ногами, але довелося вийти в місто, оповите смердючим туманом. Вони лишили позаду чимало бруківок і вуличок, аж поки посланник сповільнив кроки.