Таку вона мала вдачу. У ситуаціях, де будь-яка інша дівчина плакала б, стогнала, кричала, благала, вона просто впадала в мовчанку. Її кузени не раз казали, що вона трохи несповна розуму.
— Послухай, — бубонів дідусь, чухаючи погано виголену шию, — мабуть, не треба так драматизувати. Я, певно, перебільшив, коли говорив тобі про цю родину. Хтозна, може статися, що хлопець тобі сподобається.
Офелія уважно поглянула на хрещеного. У яскравому сонячному світлі його риси наче загострилися, а зморшки стали ще глибшими. З болем у серці вона раптом усвідомила, що цей чоловік, якого вона завжди вважала міцним як скеля і непідвладним плину часу, тепер уже геть виснажений старий. А вона щойно мимоволі змусила його постаріти ще більше.
Вона вичавила із себе усмішку.
— Що мені справді потрібно, то це достовірна інформація.
В очах архіваріуса знову зблиснули вогники, і він сказав:
— Вдягайся, дівчинко, і ходімо!
РОЗКОЛ
Дідусь кинувся вниз сходами, ледве освітленими нічними лампами. Офелія, заклавши руки в кишені та загорнувшись у шалик, ішла позаду. З кожною сходинкою ставало холодніше. Очі знову наповнилися сонячним світлом, а відчуття було таке, ніби вона занурюється в чорну крижану воду.
Вона аж підскочила, коли почула буркотливий голос дідуся, що луною відбився від стін:
— Я ніяк не звикну до думки, що ти маєш поїхати. Полюс — це ж край світу!
Він зупинився на сходах і розвернувся до Офелії, а та, ще не звикнувши до темряви, налетіла просто на нього.
— Ти ж умієш проходити крізь дзеркала. Зможеш час від часу викрадатися звідти, щоб навідати нас?
— Це понад мої сили, дідусю. Крізь дзеркала можна подорожувати лише на маленькі відстані. Годі й думати про те, щоб перетнути відстань між двома ковчегами.
Дід вилаявся на давньому діалекті й продовжив спускатися, а Офелія відчула провину за те, що геть не така обдарована, як вважав дідусь.
— Я намагатимуся часто відвідувати вас, — тихо пообіцяла вона.
— Коли саме ти повинна їхати?
— У грудні, якщо вірити Настоятелькам.
Архіваріус знову вилаявся. Офелія тішилася з того, що зовсім не розуміє цього діалекту.
— А хто замінить тебе в музеї? — простогнав старий. — Навряд чи в нас є інша людина, здатна вивчати старожитності так, як ти!
На це Офелія не знала, що відповісти. Дівчина була дуже прив’язана до родини, і розлука з нею була важким потрясінням. Але до того Офелію ще й мали позбавити музею — єдиного місця, де вона цілковито могла бути собою. Отже, її від’їзд означав втрату себе.
Офелія мала єдиний талант — уміння читати. Якщо його відібрати, то залишиться тільки порожня оболонка — розсолода, яка, пораючись по господарству, може хіба що покалічити себе, а вже про те, щоб повести світську бесіду, годі й казати.
— Очевидно, я не така вже й незамінна, — пробурмотіла вона, кутаючись у шалик.
У першому підземеллі архіваріус змінив свої звичні рукавички на стерильні. У світлі електричних лампочок під холодним склепінням він почав висувати шухляди, гортаючи архівні матеріали, впорядковані за поколіннями. З кожним подихом з-під його вус вибивалися хмарки пари.
— Отже, це Сімейні архіви, тому не чекай нічого дивовижного. Я знаю, що нога наших предків уже ступала на Великій Півночі, але збіса давно.
Офелія шморгнула носом. Тут, певно, не більше десяти градусів. Вона міркувала про те, чи може будинок її майбутнього чоловіка бути ще холоднішим, ніж ця архівна зала.
— Я хочу побачити Авґустуса, — заявила вона.
Очевидно, це був образний вислів. Це означало побачити його малюнки, адже Авґустус помер задовго до народження Офелії. Він був визначним дослідником і легендою родини. Географію в школі викладали за його мандрівними нотатками. Авґустус ніколи не написав жодного рядка, бо так і не опанував грамоту, натомість його малюнки містили купу корисної інформації.
Дідусь не відповів, поринувши у свої шухляди, і Офелія подумала, що він її не розчув. Вона відтягнула ша-лик, що затуляв обличчя, і повторила голосніше:
— Я хочу побачити Авґустуса.
— Авґустуса? — прошамкотів старий, не глянувши на неї. — Нічого цікавого, суцільні нісенітниці. Просто стара квацянина.
Офелія здивовано скинула бровами. Дідусь ніколи не говорив зневажливо про вміст своїх архівів.
— Та невже ж вони такі нікчемні й потворні? — не відступалася Офелія.
Тяжко зітхнувши, дідусь відірвався від архівної шухляди, у якій саме щось роздивлявся. В очниці він затиснув лупу, тож одне його око здавалося вдвічі більшим за друге.