Він скинув з Офелії каптур і замислено погладив її буйні темні кучері, так безцеремонно, що вона аж розгубилася. Потім підняв їй підборіддя, розвернув обличчя і довго роздивлявся його під ліхтарем, Офелія ж дивилася на нього. У цьому світлі шкіра посланника здавалася схожою на слонову кістку, а волосся — на промені місяця. Усе це підкреслювало блакить його незвичайно світлих очей. А між бровами зачаїлася не родимка, а татуювання.
Так, цей чоловік був гарний, але його врода трохи лякала. Попри капелюх, схожий на консервну банку, носланник не викликав в Офелії найменшого бажання сміятися.
— Акцент, недолуге вбрання, провінційні манери, — перелічував цей чоловік, тішачись дедалі більше. — Ви
Торнова нареченаї Я так і знав, що цей пройдисвіт нас дурить І А що в нас тут, під цими чорними біноклями?
Посланник обережно зняв з Офелії окуляри й подивився їй в очі. Вона не знала, який у неї вираз обличчя, але чоловік одразу став лагіднішим.
— Не бійтеся. Я ніколи в житті не скривдив жінки. До того ж ви така тендітна й викликаєте непереборне бажання захистити вас!
Він поплескав її по голові, мов загублену дитину. Офелія не розуміла, чи не сміється він з неї.
— Нерозумна ви дівчинка! — вичитував він їй солодким голосом. — Походжати отак на території Міражни-ків! Вам що, жити набридло?
Офелія ошелешено слухала. Отже, Торн і Беренільда не перебільшували, попереджаючи її. Міражниками називали людей з татуюваннями на повіках? Вдале назвисько для ілюзіоністів. У голові не клалося, як вони могли поступитися маєтком Беренільді, якщо так ненавиділи Драконів і все, що пов’язане з ними.
— Ви язика проковтнули? — підколов її посланник. — Боїтеся мене?
Офелія заперечно похитала головою, але не промовила ані слова. Вона думала лише про те, як зникнути звідси.
— Торн убив би мене, якби побачив нас разом, — весело промовив чоловік. — Яка іронія! Оце пощастило мені! Люба моя дівчинко, ви повинні трохи прогулятися зі мною.
Офелія залюбки відмовилася б, але її міцно схопили за руку. Двоюрідний дідусь правду казав: вона б нізащо не змогла опиратися фізичній силі чоловіка.
Посланник потягнув її до ще більш смердючих кварталів — хоча здавалося, що такі знайти неможливо. Офелія захлюпала сукню в якійсь калюжі — такій темній, що в ній достоту була не вода.
— Ви щойно прибули до нас, чи не так? — зауважив посланник, який пожирав її очима. — Мабуть, міста на Анімі набагато чарівніші, а тут вам незабаром випаде нагода пересвідчитися, що всі нечистоти ховають під потрійним шаром лаку.
Чоловік раптом урвав розмову, коли вони, ідучи тротуаром, повернули за ріг. В Офелії знову виникла немовби чужа думка накинути каптур. Вона ошелешено блиснула окулярами на посланника, а той підморгнув. Отже, їй не здалося: він міг накидати їй свої думки. Це відкриття їй не сподобалося.
Посланник повів її на склади, під стелю, заповнену скринями й полотняними мішками. Попри пізню годину тут метушилося безліч робітників. Коли повз них проходив посланник, вони шанобливо стискали козирки своїх кашкетів, але не звертали ані найменшої уваги на мініатюрну жінку під каптуром. Світло дзеркал, що висіли на довгих металевих ланцюгах, підкреслювало їхні змарнілі обличчя, які нічого не виражали. Побачивши саме цих страшенно виснажених людей, Офелія цілковито усвідомила, до якого світу потрапила. Тут були ті, хто танцював на балах, у мильній бульбашці ілюзій, і ті, хто обертав коліщатка машини. «А я? — подумала вона. — Яке моє місце у всьому цьому?»
— Прийшли, — мелодійним голосом промовив посланник. — Саме вчасно.
Він указав Офелії на великий настінний годинник, що показував уже майже десяту райку. Дивно було бачити таку прекрасну річ посеред складів. Потім стало зрозуміло, що вони зараз у якомусь приміщенні, дуже схожому на маленьку залу очікування: ошатний зелений килим, затишні крісла, картини на стінах, просто попереду — двоє ґратів з кованого заліза, а за ними порожні клітки.
І все це одразу після складів. Від такої зміни аж у голові запаморочилося. Чоловік пирхнув, побачивши ошелешене обличчя Офелії: вона широко розплющила очі під своїми темними окулярами.
— Точнісінько те, що я вам казав: лаковані нечистоти! Тут майже скрізь ілюзії. Не все завжди до ладу, але ви швидко розберетеся. — Він розчаровано зітхнув. — Щоб тільки прикрити лахміття! Робити все про людське око — це така собі постійна роль Міражників.