Офелія замислилася, чи він не з духу протесту вдягається, як безхатько.
Годинник пробив шість разів, і незабаром після цього щось загуло, і за одними з ґратів опинилася кабіна ліфта. Слуга підійшов відчинити двері. Офелія ще ніколи не заходила до таких розкішних ліфтів. Підбиті оксамитом стінки, приємна музика з програвача, але жодного дзеркала.
— Ви зараз із Літнього саду? — запитав посланник.
— Ні, мсьє, — відповів ліфтер. — Там уже не модно. Курильні кімнати нині популярніші.
— Чудово. Відвезіть нас туди й простежте, щоб нас не турбували.
Він передав ліфтерові щось маленьке, і той широко всміхнувся.
— Так, мсьє.
Офелії здавалося, що вона цілковито втратила контроль над ситуацією. Ліфтер крутив важіль, кабіна потихеньку піднімалася, а дівчина думала, як позбутися цього незнайомця, що причепився до неї. Шлях крізь поверхи Небограда здавався нескінченним. Вона подумки лічила їх: «Вісімнадцять... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять один...» Ліфт їхав і їхав угору, і кожен поверх віддаляв її від маєтку.
— Літній сад! — оголосив раптом ліфтер, блокуючи гальма в ліфті.
Відчинилися двері, і в очі вдарило сліпуче сонячне світло. Посланник зачинив металеві ґрати, і ліфт поїхав на вищі поверхи. Офелія приклала руки до чола: кольори здавалися їй надто яскравими навіть крізь темні окуляри. Макове поле розпростерлося червоним килимом, скільки око сягало. Під неймовірно блакитним небом вітерець хвилями котився по квітах. Усе повнилося співом цикад. Від спеки перехоплювало подих.
Офелія розвернулася. Дві шахти ліфта нікуди не поділися зі стіни, що недолуго стирчала серед маків.
— Тут ніхто не заважатиме нашій розмові, — сповістив посланник, крутнувши свій капелюх.
— Мені нема що сказати вам, — попередила його Офелія.
Усмішка посланника стала ширшою: губи розтягнулися, мов резинові. Очі здавалися ще блакитнішими, аніж небо над головою.
— Чого ж ви так зі мною, дівчинко?! Я вас щойно врятував від майже невідворотної смерті. Вам не здається, що настав час трохи віддячити мені?
За що тут дякувати? За те, що порад немає жодного дзеркала? Змучена спекою, Офелія скинула з голови каптур і розстібнула пелерину, але посланник вдарив її по пальцях, мов дитину.
— Застудитеся! Тутешнє сонце — така сама ілюзія, як безхмарне небо, гарні маки й спів цикад. — Розкинувши свій обірваний плащ над Офелією, щоб створити для неї трохи тіні, він неквапно йшов, а його капелюх випинався в небо. — Скажіть мені, Торнова наречена, як вас звати?
— Гадаю, це якесь непорозуміння, — майже прошепотіла вона. — Ви мене з кимось сплутали.
— Гадаю, що ні, — похитав він головою. — Я посланник, а отже, умію за кількома словами розпізнати прибульця. Ви дівчинка з Артеміди. І ладен заприсягтися, що оце, — він обережно взяв її зап’ястя, — читацькі рукавички. — Офелія не чула в його вимові жодного акценту й мала погодитися, що він дуже обізнаний. — Та від вас аж тхне вашою провінцією! — підколов її він. — Ви не схожі манерами ані на аристократку, ані на служницю. Мушу сказати, що ця незвичність просто чарівна. — Не випускаючи зап’ястя Офелії, він поцілував їй руку, пустотливо всміхаючись. — Мене звати Арчи-бальд. Скажете нарешті своє ім’я, Торнова наречена?
Висмикнувши руку, Офелія провела пальцями по макових квітках. Від її дотику облетіло кілька пелюсток. Бездоганна ілюзія, ще краща, ніж парк Беренільди.
— Деніза. І, до вашого відома, я вже маю чоловіка зі своєї родини. Тут я ненадовго. Я вже сказала: ви мене з кимось сплутали.
Арчибальд усміхався вже не так впевнено. Офелія, охоплена раптовим натхненням, вигадала цю елегантну брехню. Вона вже не могла заперечувати, що приїхала з Аніми, — лишалося вдати із себе родичку. Найважливіше було не дати цьому чоловікові здогадатися, ніби її щось пов’язує з Торном. Вона вже й так відчувала, що припустилася невиправної дурної помилки, тож не варто було погіршувати ситуацію.
Арчибальд мовчки уважно поглянув на незворушне обличчя Офелії під відкинутим каптуром, ніби намагаючись зазирнути за темні окуляри. Чи міг він читати думки? Дівчина цього не знала, тому про всяк випадок подумки повторювала лічилку.
— Отже, мадам?.. — замислено промовив Арчибальд. — А що пов’язує вас із нареченою Торна?
— Вона моя близька родичка. Я хотіла побачити місце, у якому вона житиме.
Посланник врешті глибоко зітхнув.
— Мушу визнати, що трохи розчарований. Шалено весело було б мати під рукою 'Горнову суджену.
— І чого б це? — насупилася вона.