— Та щоб позбавити її невинності, звісно ж.
Офелія дурнувато кліпнула очима. Нічого дивнішого вона не чула ніколи в житті.
— Ви мали намір взяти мою кузину силою у траві в цьому саду?
Арчибальд скрушно й майже ображено похитав головою.
— За тварину мене маєте? Якщо треба вбити чоловіка — мені від цього ні холодно ні жарко, але на жінку я б нізащо не підняв руку. Дідько! Та я б її звабив!
Офелію так приголомшила ця зухвалість, що вона навіть не змогла розгніватися на посланника. Він говорив так щиро, що це вибивало ґрунт у неї з-під ніг.
Ступаючи серед маків, вона втрапила кудись ногою і розтягнулася б на землі, якби Арчибальд її не підхопив.
— Обережно: там бруківка! Її не видно, але все одно можна перечепитися.
— А якби моя кузина відмовила вам? — не відступала-ся Офелія. — Що б ви тоді робили?
— Навіть не знаю, — знизав він плечима. — Зі мною такого ще ніколи не траплялося.
— Ви справді дуже впевнений у собі.
Арчибальд хижо всміхнувся.
— Знаєте бодай щось про чоловіка, якому її призначили? Повірте, мої знаки уваги дуже сподобалися б їй. Присядьмо тут на хвилинку, — запропонував він, не даючи їй часу відповісти. — Умираю від спраги!
Він схопив дівчину за талію, підняв легко, як пір’їнку, і посадив на краєчок колодязя, а тоді взявся за журавель.
— Вода справжня? — здивовано запитала Офелія.
— Увесь колодязь справжній. Вода крижана!
Він трохи капнув Офелії на зап’ястя, де рукавичка не захищала шкіру, і її аж обпекло холодом. Як можна було вирити колодязь між двома поверхами Небограда? Невже ілюзії могли заради власної зручності викривлювати простір?
Сонце світило просто в очі. Зусібіч линули пахощі розігрітих трав. Офелія чекала, коли посланник втамує спрагу. їй випала сумна пригода, але бодай пощастило натрапити на базіку. По його підборідді лилася вода. У яскравому сонячному світлі було видно, яка бездоганна в нього шкіра. Зараз він здавався молодшим, ніж під ліхтарями.
Вона із цікавістю роздивлялася посланника. Так, його вроду ніхто не зміг би заперечити, але він її не бентежив. Чоловіки взагалі ніколи не бентежили її. Одного разу сестра дала їй почитати сентиментальний роман. Вона так і не змогла розібратися в любовному сум’ятті, же там описували, і страшенно нудилася над цією книжкою. Чи була тут якась аномалія? Невже її тіло та душа назавжди залишаться глухими до цього поклику?
Арчибальд витер губи хусточкою, так само вкритою дірками, як одяг та мітенки.
— Усе це не пояснює, як дівчинка з Аніми опинилася о цій порі, серед ночі, без супроводу посеред свята міражів!
— Я заблукала.
Офелія кепсько вміла брехати, а відтак намагалася триматися якомога ближче до правди.
— Он воно що! — весело вигукнув він, сідаючи поруч із нею на край колодязя. — І куди мені провести вас? Адже я достойний чоловік і справжній кавалер.
Замість відповіді Офелія втупилася у своє замащене брудом калюж взуття, що визирало з-під подолу.
— Мсьє, чи можна запитати, чому ви планували спокусити мою кузину перед її весіллям?
Арчибальд підставив світлу карбований профіль.
— Коли я крав у якогось придворного цноту його дружини, ця гра завжди розвіювала мою нудьгу. Але якщо йдеться про Торнову наречену, люба моя Денізо, ви собі навіть не уявляєте, як це захопливо для мене!
Усі ненавидять інтенданта, він відповідає всім взаємністю. Шкода мені його маленьку протеже, якщо вона потрапить у чиїсь інші обійми, аніж мої. Я знаю тих, хто відплатив би Торнові й не став би панькатися.
Чоловік підморгнув Офелії так, що її облило холодом. Вона вкусила шов на своїй рукавичці. Дехто, нер-вуючись, гризе собі нігті, Офелія ж — рукавички. їй згадалися Торнові слова у гвинтокрилі: «Не з того тіста, щоб вижити там, куди я вас везу», і вона раптом повністю усвідомила їх.
Ляснувши пальцями, Арчибальд трохи посунув свій капелюх набік.
— Цей покидьок добре знає нас, — розсміявся він. — Люба Беренільда розпустила плітку, ніби наречена приїде аж під весілля. Але якщо ви тут, — з янгольськи невинним виглядом додав він, — можна зробити висновок, що й кузина ваша десь недалеко. Чи погодилися б ви познайомити нас?
Офелія згадала робітників, які гарували кількома поверхами нижче, їхні згаслі погляди, змучені плечі, ящики, які вони тягали до самої смерті. Вона кілька разів кліпнула, розганяючи туман під окулярами, щоб поглянути Арчибальдові прямо в очі.
— Мсьє, вам справді аж до такої міри нема чим зайнятися? Оце, мабуть, яке ж порожнє у вас життя!