Посланник сказав це так серйозно, що Офелія на-правду замислилася про цього Духа родини, якого так побоювалися його ж нащадки.
— Краще скажіть мені, будь ласка, до кого моя кузина могла б звернутися, не ризикуючи втратити життя або честь.
Арчибальд схвально кивнув, а очі в нього зблиснули, наче озера.
— Чудово! Нарешті ви зрозуміли, як функціонує наш світ.
Металеве рипіння сповістило, що наближається ліфт. Арчибальд накинув Офелії на голову каптур, відсунув ґратовані дверцята й легенько штовхнув її всередину кабіни з м’якими стінами. Цього разу там їхав старий ліфтер. Поморщений і згорблений, він так трусився, ніби вже сто років прожив на світі. Офелію обурило, що людину такого віку змушують працювати.
— Відвезіть цю даму на склади, — наказав Арчибальд.
— Ви лишаєтеся? — здивувалася Офелія.
Він вклонився і прощальним жестом підняв свій подертий капелюх.
— Мені треба піднятися у вищі сфери. Я поїду іншим ліфтом. До побачення, маленька моя Денізо. Бережіть себе... А, і ще порада наостанок! — Іронічно всміхнувшись, він постукав пальцем по татуюванню в себе між бровами. — Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї.
Ґратчасті дверцята ліфта зачинилися. Офелія поринула в роздуми.
СЕСТРА
Ліфт повільно минав поверхи. Офелія прихилилася до оксамитової стінки. У вухах досі відлунювали прощальні слова посланника. Що він хотів ними сказати? Вона вже не мала впевненості, що обдурила його своїми вигадками.
Чи то від шампанського, чи то від неспання, чи то від усіх цих ілюзій у голові в неї паморочилося. Здригаючись, вона почала розтирати руки. Після літньої спеки в саду холод здавався ще сильнішим. Може, саме тут закінчувалася влада ілюзії: поки Офелія думала, ніби їй тепло, тіло змерзло. Погляд упав на програвач, з якого линула мелодія скрипки. «І як ці люди виживають у цій отруйній атмосфері?» — замислилася вона. Істерики, які влаштовувала мати, на цьому тлі здавалися відпочинком.
Якщо не повернутися якомога швидше, побачать, що в її спальні порожньо, і тітка страшенно хвилюватиметься... З-під каптура Офелія дивилися на старого ліфтера в червоній лівреї, з величезними сивими бакенбардами під капелюхом на резинці. Чоловік аж прикипів до важеля ліфта, наче капітан — до керма корабля.
— Мсьє?
Ліфтер не одразу зрозумів, що це невиразно вимовлене слово адресоване саме йому. Він глянув на Офелію глибоко запалими очима, і з того, як він був приголомшений, дівчина зрозуміла, що його ніхто ніколи так не називав.
— Так, мадемуазель?
— Скажіть, будь ласка, як зі складів потрапити до пані Беренільди?
— Це не дуже близько. Мадемуазель варто було б узяти екіпаж, — запропонував старий. — Вони стоятимуть біля великої зали, по інший бік складів.
— Дякую вам.
Ліфтер знову поринув у споглядання лічильника, де миготіли цифри, показуючи дедалі менші числа, а потім іще раз подивився вицвілими очима на Офелію.
— Мадемуазель — іноземка? Це чутно з вимови. Тут нечасто зустрінеш іноземців!
Офелія лише сором’язливо підтакнула. Якщо вона хотіла стати непомітною, то неодмінно мала якось дати раду акценту й манерам.
Ліфт приїхав на один із поверхів, і за мереживом ґраток стало видно якісь постаті. Ліфтер заблокував механізм і відчинив їм. Дівчина припала до оздобленої візерунком стінки. Увійшли чоловік і жінка з трьома дітьми й наказали відвезти їх у чайний салон. Вони всі мали широке хутряне вбрання, і Офелія здалася собі мишеням серед ведмедів.
Жваві хлопчики штовхали її, навіть не помічаючи. Вони були схожі між собою, як три краплі води: виголене волосся, усмішки, як вишкір хижого звіра. Офелія, затиснута в глибину ліфта, міркувала про те, чи ходять ці малі дикуни до школи. Вона спершу сподівалася, що батьки трохи заспокоять їх, але одразу збагнула, що в них інші проблеми.
— Спробуйте бодай раз чимсь вирізнитися! — в’їдливо кинула жінка чоловікові. — Нам ніколи не відчиняться двері Місяцесяйва, якщо ви не здатні жодного дотепного слова із себе видобути. Подумайте трохи про наших синів і про те, що доведеться виводити їх у світське товариство.
Вона ховала руки в муфту, а вдягнена була в прита-лене норкове пальто медового кольору й мала б чарівний вигляд, якби не перекошене від злості обличчя. Безбарвне, зібране під капелюшком волосся, губи, що нервово посмикувалися, гострий носик, глибока складка між бровами — усе виказувало в ній постійне невдоволення і глибоко вкорінену досаду. Від неї йшло таке напруження, що в Офелії аж голова розболілася.