Чоловік насупився. Його величезна біла борода потопала в хутряній оторочці шуби, і здавалося, ніби вони є єдиним цілим.
— Гадаю, однак, що не я своїми словами зачепив графиню. Люба, ваші нервові зриви аж ніяк не на користь нашому життю в товаристві.
У голосі цього чоловіка гуркотіла гірська річка. Ні, він не кричав, але все одно мимохіть оглушував.
— Мені довелося захищати свою честь від її зневаги! Це мали б зробити ви, але вам духу забракло.
Офелія щосили намагалася не привертати до себе уваги, принишкнувши в кутку ліфта. Діти штурхали її, але вона вже навіть не думала про те, щоб зробити зауваження.
— Але... Ми спускаємося! — раптом обурилася жінка. — Нам потрібно в чайний салон, недоумку старий!
— Перепрошую, мсьє та мадам, — сказав ліфтер, шанобливо вклонившись. — Я спершу повинен доправити мадемуазель до складів.
Жінка, чоловік і троє дітей розвернулися до маленької тіні, що марно намагалася сховатися під пелериною. Вони, здається, лише зараз помітили її. Офелія ледь наважилася зустрітися очима з їхніми поглядами, спрямованими на неї, — гострими як леза, що зблискували вгорі над нею. Чоловік був вищий на зріст за свою пані, мав довгу біляву бороду і справляв завдяки цьому неабияке враження, однак жінка лякала. Її присутність чомусь викликала жахливий головний біль.
— А чого б це вас мали обслуговувати першою? — зневажливо промовила незнайомка, так ніби випльовувала кожне слово.
Офелія боялася відповісти, щоб знову не виказати себе акцептом. Вона лише похитала головою під капюшоном, показуючи, що ладна поступитися. На жаль, її поведінка не сподобалася жінка.
— Ви тільки погляньте! — обурено просичала вона. — Ця юна особа, здається, надто горда, щоб здобутися на відповідь.
— Фреє, заспокойтеся, — зітхнув чоловік собі в бороду. — Ви надто вразливі й роздуваєте скандал з нічого, їдемо на склади, потім повернемося — і годі про це!
— Через таких, як ви, ні на що не здатних, занепадає наш клан! — люто кинула жінка. — Якщо ми хочемо собі гідного місця, то не повинні заплющувати очі на вияви зневаги. Ну ж бо, покажіть обличчя. Чого очі ховаєте? — зиркнула вона на Офелію. — Чи ви із цих Міражників-боягузів?
Дітям передалося нервове напруження матері: вони сміялися і тупотіли ногами. Офелія ніяк не могла второпати, що вона знову втрапила в халепу.
Побачивши, що розмова може погано скінчитися, старий ліфтер вирішив втрутитися:
— Мадемуазель — іноземка, вона не дуже добре зрозуміла мадам.
Гнів Фреї миттю згаснув, ніби задутий вогник.
— Іноземка?
Вона уважно глянула вузькими світлими очима на сховані в тіні каптура окуляри Офелії. Та, своєю чергою, подивилися на руки жінки, яка зняла муфту. Шкіру вкривали татуювання, точнісінько такі, як у Беренільди. Отже, її супутники в ліфті належали до клану Драконів. Майбутні родичі...
— Ви та, за кого я вас маю? — глухуватим голосом запитала Фрея.
Офелія кивнула. Вона чудово зрозуміла, що в її ситуації корисніше прикидатися ким завгодно, аби лише не особою з ворожого клану.
— І що ви тут замислили, можна поцікавитися?
Здивоване обличчя Фреї вже не було таке суворе. Вона помолодшала років на десять.
— Я загубилася, — прошепотіла Офелія.
— Спускаймося на склади, — скомандувала врешті Фрея.
Її чоловік та ліфтер полегшено зітхнули.
Коли ліфт прибув, Фрея пропустили Офелію першою, а потім пішла за нею.
— Альдоре, подбайте про дітей, — сказала вона, зачиняючи за собою ґратчасті дверцята ліфта.
— Але... Люба, ви впевнені?
— Я приєднаюся до вас у салоні, коли проведу цю дівчинку до місця призначення. Прикро було б, якби їй трапилася неприємна зустріч.
Офелія глянула на настінний годинник у залі очікування. Надто пізно, щоб нишком повернутися до спальні. Мабуть, усі в маєтку вже прокинулися.
Тож вони пішли складами. Фрея підбирала краєчки свого довгого пальта, обходячи калюжі.
— Мабуть, ви мешкаєте в Беренільди? Зараз візьмемо фіакр.
Вони перетнули ринкову торгову залу, у якій уже було повну народу. Від запаху риби до горла Офелії підступала нудота. Зараз понад усе хотілося доброї кави.
Фрея покликала візника й сіла на ослінчик. Офелія влаштувалася навпроти. Висока білявка навпроти незграбної низенької брюнетки. Екіпаж рушив, і їх оповила важка пелена незручної тиші.