— Дякую, мадам, — прошепотіла Офелія.
У відповідь Фрея всміхнулася, але її погляд анітрохи не потеплішав.
— Вам добре на Полюсі?
— Для мене тут багато нового, — відповіла Офелія, дипломатично добираючи слова.
Вона вже зрозуміла, що Фрею дуже легко зачепити, тож усіляко намагалася цього уникнути.
— А мій брат? Він до вподоби вам?
Отже, Фрся була Торповою сестрою? Так, у них обох в очах чаїлася буря. Офелія глянула у віконце дверцят, що затремтіли від подуву вітру. Фіакр щойно виїхав надвір по-справжньому. Підстрибуючи, він розхитувався на високому й довгому карнизі скель, а потім, діставшись вершини земляного насилу, знову спустився схилом Небограда. Наважившись глянути вниз, Офелія побачила, що вдалині, по той бік хвойного лісу, над поораним слідами снігом, блякне ніч. Сонце, справжнє сонце вдало, ніби сходить, але одразу по-зрадницьки зникло, як і щодня, лишаючи Полюс під владою зими. Зробивши поворот, фіакр знову поринув у плетиво провулків Небограда.
— Ми з ним не дуже добре знаємо одне одного, — врешті відповіла Офелія.
— Торна ви ніколи не знатимете! — насмішкувато сказала Фрея. — Вам відомо, що вас видають заміж за покидька й опортуніста, який без розрахунку нічого не робить? Ні для кого не новина, що в нього купа жінок. Можете мені повірити: коли він зробить вам живіт, ви втратите для нього будь-який інтерес. Станете для нього мотлохом, а при дворі — посміховиськом.
Промерзла до кісток, Офелія розтирала собі руки. Торн аж ніяк не був святим -- вона й сама вже встигла це помітити, але якось так сталося, що її завжди дратувало, коли когось паплюжили. Вона мала підстави вважати, що ця безцеремонна жінка обстоює власні інтереси, намагаючись відрадити її від заміжжя. Крім того, знову розболілася голова. Це було важко навіть описати: немовби зусібіч у неї повстромляли злі голочки.
— Мадам, за всієї поваги до вас я хотіла б скласти власну думку.
На Фреї, яка сиділа навпроти, не поворухнулася ані волосинка, вона не виймала рук з муфти, однак Офелію відкинуло до дверцят потужним ляпасом. Вона ошелешено, не вірячи власним відчуттям, витріщилася на розмитий силует: від струсу окуляри впали з носа.
— Це, — крижаним голосом промовила Фрея, — пестощі порівняно з тим, що чекає на вас у близькості із цим чоловіком.
Офелія витерла тильним боком долоні, а далі й рукавом цівку крові, що стікала з носа на підборіддя. Отже, у цьому й полягала сила Драконів? Завдавати болю на відстані? Навпомацки вона знайшла окуляри на підлозі й знову надягнула їх.
— Мадам, здається, я не маю вибору.
Невидима сила з усього розмаху обпекла ляпасом другу щоку, та ще й так, що Офелія відчула, як застогнали шийні хребці. Обличчя Фреї навпроти розплив-лося в гидливій посмішці.
— Виходьте за цього покидька, люба дівчинко, і я сама подбаю, щоб перетворити ваше життя на пекло.
Офелія боялася, що вже не витримає третього ляпасу Фреї. На щастя, фіакр саме тоді почав гальмувати. Крізь затуманене віконечко Офелія не могла впізнати фасад з колонами, перед яким вони зупинилися.
Фрея відчинила їй дверцята.
— Поміркуйте про це на свіжу голову, — сухо сказала вона.
Ляскіт батога. Цокіт чобіт по бруківці. Фіакр зник у мряці.
Потираючи щоки, що аж пашіли від ляпясів, Офелія стала роздивлятися фасад, який височів перед нею — суцільний мармур і колони — між двома рядами будинків. Чому Фрея зупинилася тут? Офелія непевним кроком піднялася сходинками, над якими здіймалися розкішні позолочені двері з написом на табличці:
ВОЛОДІННЯ ПАНІ БЕРЕНІЛЬДИ
У день їхнього прибуття Торн провів їх через чорний хід. Офелія мала б здогадатися, що існує й парадний. Вона мусила сісти: ноги вже не тримали її, а ще ж треба було привести думки до ладу.
«Усі ненавидять інтенданта», — сказав Арчибальд. Офелія щойно усвідомила, до якої міри це відповідає дійсності. Ця ненависть поширилася вже й на неї — вона не мала жодних шансів жити своїм життям. Торнова наречена — та й квит. Але й це, на думку інших, уже занадто.
Офелія дістала з рукава носовичок і витерла кров, яка ще лишилася на носі. Потім вийняла з волосся шпильки, щоб укрити густою завісою сліди від ударів на щоках. Хотіла побачити світ, який чекає на неї? От і отримала своє. Болісний урок, але саме так вона тут житиме, і не варто заплющувати очі на це.
Офелія піднялася, обтрусила сукню, підійшла до дверей і тричі смикнула шнурок дзвіночка. По той бік пролунав металевий брязкіт: хтось відхилив прозурку, щоб роздивитися гостю. «Мадам, мадам!» — розлігся вдалині голос мажордома, а потім надовго запала тиша. Беренільда врешті сама прийшла відчинити двері: