— Заходьте. Ми чаювали, очікуючи вас.
І по всьому. Жодних звинувачень і докорів. Обличчя Беренільди було спокійне й гладеньке, але під золотими кучерями й широким шовковим пеньюаром відчувалося щось жорстке. Вона сердилася набагато частіше, ніж це показувала. Офелія зрозуміла, що світські пані саме такими і є: ховають справжні почуття під ніжною усмішкою.
Переступивши поріг, Офелія опинилася в чарівній кімнатці. Тепле різнокольорове світло падало крізь вітражі на три арфи та клавесин. Здивована Офелія впізнала музичний салон. Беренільда зачинила двері, якими вони увійшли, — дівчина досі думала, що це дверцята великої шафи для нот. Може, існували й інші переходи між маєтком та зовнішнім світом?
Офелія не встигла й слова промовити, а Беренільда взяла її обличчя у свої гарні, укриті татуюваннями долоні. Вона примружила великі вологі очі під довгими віями, роздивляючись синці на щоках. Офелія сміливо дивилася на неї: треба було відповідати за свої вчинки. Вона не сказала ані слова про те, що від цього огляду їй боляче: у потилицю немовби увігнали тисячу голок. У дзеркало вона себе не бачила, але зосереджені зіниці Беренільди багато про що говорили.
— Хто? — просто запитала вона.
— Фрея.
— Ходімо до вітальні, — скомандувала Беренільда, не повівши й бровою. — Вам доведеться поговорити з Торном.
Офелія запустила руки у волосся, щоб знову бодай трохи прикрити щоки пасмами.
— Він тут?
— Ми зв’язалися з інтендантською службою, щойно помітили ваше зникнення. Усіх сполохнув шалик.
— Шалик? — пробурмотіла Офелія.
— Він розбудив нас посеред ночі: перекидав вази у вашій кімнаті.
Мабуть, злякався, коли вона не повернулася. Якою ж необачністю було не подбати про це! Перепочити б трохи перед зустріччю з Торном, але вона мусила відповідати за наслідки своїх учинків. Офелія без жодних заперечень пішла за Беренільдою, і, щойно опинилася у вітальні, тітка Розеліна кинулася їй назустріч. Вона скидалася на примару: бліда жовта шкіра, нічна сорочка й білий чепець.
— Яке безумство вдарило тобі в голову? Піти отак, посеред ночі, без мого супроводу! Я так тривожилася, що ледь не збожеволіла! Ти... У тебе розуму, як у меблів!
Кожна репліка відгонила болем у потилиці. Мабуть, тітка збагнула, що їй недобре, бо штовхнула її на стілець і тицьнула в руки чашку чаю.
— Що це в тебе на щоках? Трапилася погана пригода? На тебе хтось напав?
Беренільда м’яко взяла тітку Розеліну за плечі, щоб заспокоїти.
— Не чоловік, якщо вас тривожить саме це. Офелія познайомилася зі своїми майбутніми родичами. Дракони часом поводяться різко.
— Різко? — аж задихнулася тітка. — Ви глузуєте з мене? Погляньте на її обличчя!
— Мадам Розеліно, якщо не заперечуєте, то ваша племінниця має дещо пояснити моєму племінникові. Зачекаймо трохи в передпокої.
Жінки вийшли до сусідньої кімнати, лишивши двері напівпрочиненими. Офелія сиділа, мляво помішуючи ложечкою лимонний чай. Торнів силует застиг на тлі вікна, мов велика непорушна тінь. Він поринув у споглядання і навіть не позирнув на неї жодного разу, відколи вона увійшла. У чорній формі із золотими еполетами він здавався ще більш бундючним, ніж зазвичай. Мабуть, так він вдягався на службу.
Надворі осінні барви немовби пригаснули. Над верхівками дерев висіли важкі темні хмари, а в них спалахували блискавиці. У повітрі пахло бурею.
Торн розвернувся. Поки він повільно ішов до неї, Офелія, як ніколи досі, чітко завважувала деякі деталі: відблиски світла на килимі, чашку теплого чаю у своїх руках, гудіння схвильоваиих голосів у домі. Однак усе це поглинала Торнова мовчанка, що тиснула дедалі сильніше. Дівчина глянула просто себе. Боліла шия, і це не давало їй змоги підвести голову, щоб дивитися йому в очі. Шкода, що вона не могла побачити вираз його обличчя. Він відважить їй ляпаса, як Фрея?
— Зазвичай я ні про що не шкодую, — попередила його Офелія.
Вона чекала від Торна осуду, сварки, удару — чого завгодно, але не цього моторошно спокійного тону:
— Не можу збагнути, яке з моїх попереджень до вас не дійшло.
— Ваші попередження були для мене лише словами. Я повинна була побачити ваш світ на власні очі.
Офелія підвелася, щоб дивитися йому в обличчя під час розмови, але марно: він був надто високий, а шию вона так і не спромоглася розігнути. Зараз вона у всій красі бачила хіба що ланцюжок Торнового кишенькового годинника на тлі уніформи.